За даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, кількість загиблих цивільних у липні стала найбільшою з травня 2022 року. Загальна кількість загиблих і поранених - найбільшою за останні роки. Порівняно з червнем цивільні втрати зросли на 30%, порівняно з липнем минулого року - на 70%. Серед загиблих - 17 дітей. Ще 166 дітей були поранені. Такої кількості дитячих жертв за один місяць ООН не фіксувала з квітня 2022 року. Але найбільше мене вразили навіть не ці цифри. А те, як змінилася географія небезпеки для цивільної людини в Україні.
Ще на початку липня, підбиваючи підсумки першого півріччя, Моніторингова місія ООН констатувала: цивільні втрати в Україні зростають від місяця до місяця і від року до року. За перші шість місяців 2026-го ООН тоді верифікувала 1396 загиблих і 7978 поранених. Це на 37% більше, ніж за аналогічний період 2025 року, і на 114% більше, ніж за перше півріччя 2024-го. Потім настав липень…
І дуже важливо зрозуміти, чим саме росія сьогодні вбиває цивільних. 38% усіх жертв липня спричинили ракети та далекобійні ударні дрони: 183 людини загинули, 967 були поранені (за даними тієї ж Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні). Більшість цих людей перебували в містах далеко від лінії фронту. Другим за масштабом джерелом цивільних втрат стали авіабомби: 105 загиблих і 753 поранених. Лише за місяць кількість жертв авіаційних бомбардувань зросла на 143%. А біля фронту свій антирекорд встановили дрони малої дальності - переважно FPV: 111 загиблих і 710 поранених. Ніколи від початку повномасштабного вторгнення ООН не фіксувала стільки цивільних жертв від таких дронів за один місяць.
І це не виникло у липні. У січні далекобійні ракети та дрони спричинили 359 цивільних жертв. У липні - вже 1150. Дрони малої дальності в січні вбили або поранили 261 цивільного. У липні - 821. Ще у березні ООН повідомляла, що дрони малої дальності стали найсмертоноснішою зброєю для цивільних поблизу фронту. У 2025 році кількість їхніх жертв була на 121% більшою, ніж у 2024-му. Люди гинули, коли йшли по пенсію, працювали на городі, їхали дорогою чи просто намагалися жити своїм звичайним життям. Тому я б говорив уже не просто про зростання кількості атак. росія системно стирає в Україні поняття безпечної відстані від фронту.
Умовно утворилися три пояси небезпеки. Далеко від фронту цивільних дістають ракети та далекобійні ударні дрони. Ближче до фронту до них додаються керовані авіабомби. Безпосередньо у прифронтових громадах FPV-дрон може переслідувати автомобіль, велосипедиста чи людину, яка просто вийшла у двір. ООН уже описує ситуацію в окремих таких громадах як критичну: дрони та міни ускладнюють евакуацію, доставку їжі й медичної допомоги.
У липні цивільні загинули або були поранені у 14 областях та Києві. У самому Києві ООН зафіксувала 256 жертв, у Запоріжжі - 307, у Херсоні - 458, у Сумах - 172. Це і є нова реальність. Але з неї не випливає, що нам залишається тільки чекати наступної ракети. Навпаки.
Коли змінюється характер війни, повинна змінюватися і система захисту цивільного населення. Перший пояс - захист тилових міст від далекобійних ударів. Нам потрібні додаткові системи ППО і ракети до них. Потрібні мобільні вогневі групи, засоби РЕБ, дрони-перехоплювачі та інші дешевші способи боротьби з масовими атаками БПЛА. Але стратегічне завдання значно більше: Україна не може нескінченно залежати від того, скільки дефіцитних ракет-перехоплювачів партнери зможуть передати нам наступного місяця. Тому локалізація виробництва засобів ППО, розвиток власних перехоплювачів і масштабування українських антидронових технологій мають бути не окремими успішними проєктами, а одним із пріоритетів державної промислової політики.
Другий пояс - міста, які опинилися в зоні системного застосування КАБів. Харків, Суми, Запоріжжя та інші громади не можуть захистити себе самотужки. Для них потрібна окрема державна модель: засоби ППО відповідного класу, протидія носіям і засобам наведення, системи раннього попередження, достатня кількість захисних споруд і чіткий план цивільного захисту саме під той час реагування, який дає конкретний вид загрози.
Третій пояс - прифронтові громади, де FPV перетворюють звичайне пересування містом на ризик для життя. Якщо дрони малої дальності вже стали однією з головних причин загибелі цивільних біля фронту, антидроновий захист таких громад має розглядатися так само, як інша базова інфраструктура цивільного захисту. РЕБ і засоби виявлення дронів. Захист критичних маршрутів. Захищений громадський, медичний та евакуаційний транспорт. Антидронові сітки там, де вони можуть бути ефективними. Підготовлені мобільні групи. Системи швидкого сповіщення населення.
І все це не повинно залежати лише від того, чи знайшов конкретний міський голова гроші, волонтерів або виробника. Це має бути державна програма захисту прифронтових громад.
Є ще четвертий компонент, спільний для всіх трьох поясів, - укриття. У державному бюджеті на 2026 рік на укриття у школах та дитячих садках передбачено 6 млрд грн: 5 млрд для закладів загальної середньої освіти та 1 млрд для дошкільних закладів. Це потрібно і правильно. Але школа чи дитсадок - далеко не єдине місце, де російська ракета може застати людину. Як народний депутат, я вважаю, що настав час переглянути сам підхід до фінансування цивільного захисту.
Карта державних інвестицій у безпеку має відповідати реальній карті загроз 2026 року. Де найбільша інтенсивність далекобійних атак? Які міста дедалі частіше потрапляють у зону КАБів? Де FPV уже фактично обмежують нормальне пересування цивільних? Скільки людей реально можуть потрапити в укриття, а не просто бачать його позначку на карті? На ці питання держава повинна мати не приблизні, а вимірювані відповіді.
Тому на парламентському рівні я бачу щонайменше кілька завдань: окреме бюджетне фінансування антидронового захисту прифронтових громад; аудит доступності та спроможності укриттів; прив'язку державних інвестицій у цивільний захист до реальної карти загроз; максимальну підтримку українського виробництва засобів перехоплення та протидії дронам; парламентський контроль за тим, наскільки швидко ці рішення доходять від бюджетного рядка до конкретного міста.
Не можна обіцяти людям абсолютної безпеки там, де триває війна. Але можна і потрібно вимагати від держави, щоб кожна витрачена гривня збільшувала шанси людини вижити.
І тут починається інша розмова. Не про державу. Про нас. Що робити нам самим? Я пишу це не як військовий експерт і не як людина, яка знає чарівний спосіб урятуватися від ракети. Я така сама людина, яка живе в Україні під час війни.
Ми всі знаємо правильну відповідь: під час повітряної тривоги потрібно йти в укриття. ДСНС саме це і рекомендує. І жодне “правило двох стін” не замінює справжнього укриття та не захищає від прямого влучання ракети чи бомби. Але є ще одна правда, яку теж треба визнати. Люди виснажені. П’ятий рік повномасштабної війни. Сотні тривог. Безсонні ночі. Діти, яких треба будити і вдягати. Робота зранку після ночі в метро чи підземному паркінгу. І постійний внутрішній вибір о третій ночі: вставати чи не вставати, спускатися чи залишатися, наскільки серйозна загроза цього разу.
Тому я не хочу вкотре повчати українців словами “не ігноруйте тривогу”. Хочу запропонувати інше: створіть власну систему безпеки, якої ви реально здатні дотримуватися довго.
Перше - знайте своє укриття заздалегідь. Не тоді, коли вже почули вибух. Знайдіть найближче доступне укриття, пройдіть до нього звичайного дня, порахуйте, скільки часу займає дорога. ДСНС радить шукати інформацію про укриття, зокрема, на ресурсах місцевої влади.
Друге - майте план Б на випадок, коли до укриття вже не встигаєте. ДСНС наголошує: правило двох стін - лише крайній варіант, якщо обстріл уже почався і швидко дістатися укриття неможливо. Це має бути місце якомога далі від вікон і зовнішніх стін; приміщення з великою кількістю скла, газовими котлами чи іншими потенційно небезпечними предметами слід уникати.Визначте таке місце до наступної тривоги, а не під час неї.
Третє - не шукайте о третій ночі документи, ліки, зарядку та ключі. Нехай необхідний мінімум лежить в одному місці. Документи або їхні копії, необхідні ліки, вода, павербанк, зарядний кабель, ліхтарик, ключі, тепла річ. І дуже проста річ - взуття біля ліжка. Після вибуху підлога може бути вкрита уламками скла.
Четверте - не перетворюйте всю ніч на чергування в телефоні. Інформація потрібна для того, щоб приймати рішення. Нескінченне оновлення десятків Telegram-каналів не завжди дає нову дію. Оберіть офіційні сповіщення і ті перевірені джерела, які вам справді потрібні. Якщо ви вже перебуваєте в укритті чи іншому визначеному безпечнішому місці, знання про кожен наступний дрон не робить стіни навколо вас міцнішими.
П’яте - для прифронтових територій правила принципово інші. Там небезпека може не починатися із сирени. ООН описує людей, які через FPV не можуть безпечно поїхати по продукти, вийти на подвір'я чи евакуюватися. У таких громадах особливо важливо знати місцеві безпечніші маршрути, рекомендації військової адміністрації, місця укриттів та порядок евакуації. І якщо оголошено евакуацію з території, де можливості цивільного захисту вже об'єктивно не відповідають рівню загрози, її варто розглядати максимально серйозно.
І нарешті найважливіше. Дозволяйте собі жити. Не можна п’ятий рік вимагати від людини перебувати у стані максимальної бойової готовності 24 години на добу. Обережність потрібна. План потрібен. Укриття потрібне. Але життя, яке складається лише з очікування наступної тривоги, - саме те, чого домагається той, хто ці ракети запускає.
Працюйте. Зустрічайтеся з близькими. Гуляйте з дітьми. Закохуйтеся. Смійтеся. Плануйте відпустку, ремонт, навчання, наступне літо. Не тому, що небезпеки немає. А тому, що вона є - і ми все одно живемо. росія створює цю загрозу. Держава зобов'язана робити все можливе, щоб її зменшувати. А кожен із нас може зробити кілька простих речей, які збільшують наші шанси.
Абсолютної безпеки під час війни ніхто не пообіцяє. Але між безпечністю і приреченістю є величезний простір для конкретних рішень. Обережність збільшує наші шанси. Постійний страх - ні.