30 років тому, коли 9 липня 1993 року верховна рада рф, яку очолював Руслан Хасбулатов, прийняла постанову «Про статус міста Севастополя». Ця постанова ніби підтверджувала російський федеральний статус міста.
Повністю ця фраза звучала так: «Мені соромно за рішення парламенту… Не розпочинати ж війну з Україною». Тоді це висловлювання було синонімічно словам «нісенітниця» чи «дурниця». В контексті 1993 року для Єльцина це було саме так. Через 21 рік фраза, в яку неможливо було повірити, перетворилася на реальність.
Зараз на 510 день кривавої боротьби, після безсонних ночей, на тлі знесилення та загальної втоми, нерідко можна почути вислови та коментарі щодо підписання якихось угод по припиненню бойових дій. Але так говорять ті, хто не знає, скільки насправді двосторонніх “паперів” було підписано за ці роки. Скільки рукостискань після домовленостей було з тим самим путіним. А висновок один - з росією неможливі жодні домовленості. І не тільки двосторонні, а й підписані у широкому колі за участю міжнародних організацій. І це - не моя суб’єктивна позиція чи думка потерпілого, який втратив дім та рідне місто - Маріуполь. Це, на жаль, об’єктивний факт, підтверджений досвідом. Не буду копати глибоко в історію, візьму період після радянської Незалежності.
1990-1993 роки ознаменувалися цілою низкою паперів та підписаних двосторонніх угод у російсько-українських відносинах. Більшість з яких стосувалася саме Криму. Були залучені й міжнародні експерти. Саме після односторонньої постанови «Про статус міста Севастопіль» з боку рф Україна звернулась до Ради Безпеки ООН. 20 липня 1993 року Голова РБ ООН видав документ, що підтвердив суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України в межах міжнародно визнаних кордонів (№ S/26118).
Це було 30 років тому. Більше того, з 1994 року в Україні працювала місія ОБСЄ, головним завданням якої було сприяння стабілізації ситуації на Кримському півострові. У 1999 році місія закінчила свою роботу.
Насправді питання щодо Криму поставало для верхівки рф всі роки Незалежності України. Точкою відліку називають 1954 рік, коли Кримську область Хрущовим зі складу ррфср було передано до складу радянської України в рамках святкування 300-річчя Переяславської ради. Після геноциду кримських татар та насильницького вивозу їх за межі півострову, Крим заселили, насамперед, російськомовними громадянами. А Севастопіль став символом радянського морського флоту.
У лютому 1991 року, за результатами всекримського референдуму, Кримська область була перетворена на Кримську АРСР у складі України, а у вересні 1991-го Верховна рада Кримської АРСР прийняла декларацію про державний суверенітет автономії. 1 грудня 1991 року відбувся всеукраїнський референдум, на якому 54,19% виборців Криму та 57% виборців Севастополя проголосували за державну незалежність України.
1992-1994 називають роками Холодної війни за Крим. Саме стільки тривав розподіл бази Чорноморського флоту та військової комендатури Севастопольського гарнізону. Остаточно розподілили його у 1995-му. Президент України Леонід Кучма та Борис Єльцин домовились так: 18,3% кораблів передати до ВМС України, а 81,7% судів — до вмс рф. Але розподіленням флоту справа не закінчилася. Тодішній мер москви лужков був основним провідником ідей щодо повернення всього півострова до складу рф. Йому вторив жириновський.
Черговий договір, в якому рф визнавало територіальну цілісність України, був підписаний вже 31 травня 1997 року. Під документом, що розроблявся ще за каденції Кравчука, поставили свої підписи президенти рф та України. «Договір про дружбу, стратегічне партнерство і співробітництво» мав сприяти добросусідським відносинам двох країн як самостійних держав.
Остання домовленість, яка мала остаточно затвердити кордони між Україною та росією була підписана 20 років тому. 28 січня 2003 року в Києві путін та Кучма підписали «Договір між Російською Федерацією та Україною про російсько-український державний кордон». Ратифікували його в квітні 2004 року за півроку до Помаранчевої революції.
Насправді, підписуючи всі ці папери, росія й не думала дотримуватися наведених позицій, а українська влада, навпаки, розраховувала себе таким чином захистити. Але ж тоді ще ніхто не знав, що у випадку з росією не діють жодні угоди. Тепер ми це знаємо напевно. І подібних помилок краще більше ніколи не припускатися.