Перейменування вулиць та знесення пам’ятників - за чи проти?

3 мая 2022, 13:28
Владелец страницы
0
74
Перейменування вулиць та знесення пам’ятників - за чи проти?
Проспект Ганни Ахматової, місто Київ

Найзапеклішою дискусією останніх декількох тижнів є доцільність проведення дерусифікації українських населених пунктів.

На сьогоднішній день вже видно, що українська спільнота поступово звикає до життя в умовах воєнного стану, отже, публічні дискусії щодо окремих питань знову заповнюють сторінки соцмереж, стрічки новин та етерний час. Скільки людей, стільки думок: одні подають це як наступний після декомунізації крок, який Україна зобов’язана зробити для подальшого подолання наслідків російського колоніялізму, інші апелюють до своєрідних символів власних дитинства та молодості і нібіто величі російської культури, яка "не винна" в діях сучасної російської влади (саме влади, не народу).
Цю статтю хочу розбити на дві частини: перша - щодо доцільності російської культури для України 2022 року, друга - щодо усвідомлення змістовного значення топонімічних назв Києва на конкретному прикладі. Звичайно, мова йде про мою власну думку.
Почитавши коментарі користувачів соцмереж, я розумію, що правду писав Павло Штепа: малоросійство-москвофільство дуже складно лікується, проте є ледь не найбільшою бідою нашого народу.
Причому, що найсмішніше, для значної частини населення України війна існує тільки у фізичному вимірі, які просто не розуміють, що інформаційна складова та пропаганда в деяких випадках відіграють іноді навіть потужнішу роль, бо зміни свідомості людей - це значно глибші та триваліші процеси. Топонімічні назви є такими саме маркерами ідентичності, це те, що поважається і шанується певною спільнотою, це в якійсь мірі еталони для поведінки і наслідування (якщо ми говоримо про прізвища в назвах міст та вулиць).
А тепер питання: чому ми взагалі маємо згадувати російську культуру на своїй землі? Ту саму російську культуру, яка здебільшого є шовіністичною та імперською за своїм змістом (це і Булгакова стосується, і Пушкіна (почитайте "Клеветникам Москвы" та "Бородинську годовщину"), і Достоєвського ("На Константинополь!" та його щоденники), і навіть того же Лермонтова). Ту саму російську культуру, яка виховала вбивць, мародерів, ґвалтівників тощо. На їхніх творах зростала впевненість у зверхності "гордого руса" над іншими народами, у зверхності російської мови над іншими мовами. Чому ми в Україні, державі, яка вже дев'ятий рік страждає від російської агресії, досі маємо шанувати культуру, яка возвеличує основи для цієї агресії?
Скажете, що в тих солдатах немає нічого святого, вони тих творів ніколи й не читали? Тоді виникає ще цікавіше запитання: чому ми маємо шанувати авторів та культуру загалом, якщо вона не потрібна навіть своєму народові? Тоді гріш-ціна такій культурі (як й тому народові).
В умовах війни, де держава #1 ставить завданням знищення держави #2 та "перевиховання" місцевого населення, в тому числі, впровадженням російської мови та посиленням російського культурного впливу, подальше шанування культури #1 населенням держави #2 - це нонсенс і сюрреалізм, це позиція жертви та недоумка, який хоче (свідомо чи несвідомо), щоби його знищили.
Запозичена за кордоном культура має нести нові корисні сенси для певного народу. Сенси, викликані ментальними особливостями та покликані сприяти гідному вихованню майбутніх поколінь та збільшенню кругозору поколінь теперішніх. Що хорошого та принципово відмінного може дати російська (1) культура нам (2), тим, хто зазнавав і зазнає від неї тиску? Ось над цими питанням варто однозначно задуматися!
Тепер безпосередньо щодо перейменувань вулиць та пам’ятників. Майже 3 роки я є мешканцем Дарницького району міста Києва (і планую тут залишитися!), тому думаю, що маю моральне право на власну думку щодо місцевої топонімікі. Для прикладу візьмемо одну з центральних вулиць району, що названа на честь російської письменниці Ганни Ахматової.
Нагадаю, що ми живемо в Україні. Що конкретно Ахматова зробила не те, щоб видатного, а хоча б хорошого для України, прости, Господи, УСРР чи українського народу або української культури? Нічого! Де була Ахматова, коли більшовики знищували Українську народну республіку? Там само та на тій самій позиції, де зараз Басков, Кіркоров, футболіст Тимощук та інші їм подібні: мовчазна або активна підтримка російської збройної агресії проти України та українського народу, тільки 100 років тому (хто хотів тоді виїхати з Росії на знак протесту проти більшовицької влади, той виїхав, вона залишилася за своєю волею навіть після репресій проти її колишнього чоловіка). Вона відстоювала українські інтереси? Ні! Вона була дотична до розвитку української культури, наприклад, створивши якийсь напрямок для української чи світової мистецької думки? Ні! Вона якось сприяла збагаченню української літературної мови? Ні! Чи, може, вона хоча б популяризувала українську культуру у Європі та світі? Ні, бо переклад української поезії на мову народу, який взагалі не сприймав українців як окреме явище (і, у більшості своєму, не сприймає до сьогоднішнього дня) - це не про популяризацію.
Тоді на якій підставі назви вулиць в Україні мають мати її прізвище? Наразі в Україні живуть тисячі людей (науковців, діячів мистецтва та культури, журналістів, військових), в історії їх ще більше, які для нашої країни, нашого народу, нашої землі зробили в рази більше, ніж ця російська (я наголошую - російська) поетеса. І те, що вона народилася та виросла на українській землі, не робить їй пошани. Ілля Кива, для прикладу, теж народився в українській Полтаві - і що, де він зараз?
Я можу зрозуміти, що в часи Радянського Союзу всі культури звалили в один котел під назвою "радянське мистецтво", в якому значну перевагу було віддано саме російському сегментові. Але з моменту подолання радянсько-російської окупації минуло 30 років, Україна дев’ятий рік бореться за те, щоб цієї окупації не повторилося у майбутньому. Можливо, час вже зайнятися самоусвідомленням та зрозуміти, що у кожного народу є свої національні герої, є своя історія, свої діячи мистецтва, є своя культура, є свої традиції, яки ми й маємо шанувати та берегти, бо вони наші, нами створені та розвинуті? Досить вже заглядати на чуже, українська культура не менш велика, ніж російська, а на сучасному етапі в багатьох аспектах навіть переважає її (в плані духовності, в плані різноманіття, в плані толерантності тощо). Тому навчитися "не цуратися свого" - це буде ще одна велика перемога над російським імперіялізмом та його новітньою версією - рашизмом.
Рубрика "Блоги читателей" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Українська культура,перейменування
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.