Питання нації та народу

Про Український народ. Кожна нація, кожен народ пройшли свої закономірні стадії історичного розвитку.

Для прикладу, від франків пішли французи, від германців – німці, від московітів – росіяни, а від русинів (русинок) – українці. І немає ніяких «русичів», бо цей штучний термін не має навіть жіночого роду ( ми ж не говоримо «русич-русичка», а тільки русин-русинка). Українці – корінний народ Україні, адже ніде більше він не має саме своєї Землі-Батьківщини. До корінних народів України законодавчо, за тим же критерієм, увійшли кримські татари, караїми, кримчаки. Росіяни не можуть бути корінним народами України, адже у них є своя спільна (Росія) і у кожного окремо (автономні республіки) Батьківщини. Росіяни в Україні – національна меншина, а дехто з недавно прибулих і зовсім мають статус мігрантів. Усі національні меншини повинні поважати історію, мову, культуру і закони країни перебування, а країна перебування бере на себе обвязок надавати меншинам можливість розвивати свою мову та культуру.

       Про героїв. Кожен народ та його політична нація має своїх героїв, яких шанує і за якими йде. Україна не виняток. Для України Петлюра – національний герой доби УНР, якого за вказівкою ленінського керівництва було підступно вбито у Парижі. Судовий процес над убивцею, силами проросійської агентури, було перетворено на фарс з образами до вдови убитого. За цей ганебний факт історія французького правосуддя не покаялась і понині. Замітимо, що виправданий убивця Петлюри після своєї чорної справи був відправлений на південь Африки, де у 1934 році і сконав. Держава Ізраїль вирішила перенести його прах до себе, що й було зроблено, але ніхто в Україні й гадки не має за це критикувати керівництво Ізраїлю. Це їх «герой» і їх право на його визнання. Але ніхто у світі не має права вказувати і українцям і Україні, кого вони вважать своїми національними героями.

       Ленін, збиваючи в одне ціле федеративний Радянський Союз розумів, що коли в Конституції Союзу не надати республікам про деклароване «право на вільний вихід», то Союзу не буде взагалі, а спалахне нова війна, тепер уже між радянською Росією і радянськими по формі сусідніми республіками. Сталін цього розуміти не хотів і схилявся до автономії союзних республік, та час автономій для них уже пройшов, дуже багато крові і горя вони зазнали в роки громадянської війни. Заплативши за своє майбутнє таку велику ціну народи республік-сусідів Радянської Росії не сприйняли б іншу форму Союзу, ніж федерація з правом виходу. Путін і по сьогоднішній день не усвідомив глибини народних настроїв у сусідів у ті нелегкі для всіх часи.

       Звідси і більш пізня політика «коренізаці», яка додатково схилила на радянський бік українську інтелігенцію. Нагадаємо, що тоді за пару років усі чиновники в Україні навчились розмовляти та писати українською мовою, адже таким був наказ партії. І тільки перед Голодомором, коли недалекий Сталін відкинув ленінську національну політику і пішов війною за допомогою голоду, репресій та розстрілів на національні республіки, політика «коренізації» була замінена репресіями. Результатом сталінської політики стало те, що у 1941 році дві третини Червоної Армії здалися в полон німцям. Сам Сталін у розмові з американським посланцем Гарріманом у 1941 році визнав, що радянські люди не бажають воювати за радянську владу.