Інформаційна війна проти Галичини

Сучасна відверта і агресивна інформаційна війна, яку веде Росія супроти України вимагає детальнішого вивчення такої війни як явища, як методу наступу, як елемента експансії.

Протягом ХХ-ХХІ століття Україна часто піддавалася інформаційним атакам збоку сусідніх держав і Галичина є саме тою її частиною, на яку найчастіше і наймасштабніше був спрямований інформаційний наступ. Причини цього очевидні – Галичина у ХХ столітті стала не тільки носієм української національної ідеї, але і територією, на якій усі соціальні страти стали творцями ідеології єдності українців в одній державі (інколи, навіть на шкоду своїй малій Батьківщині). Дифузія суспільних рухів і Церкви забезпечила особливо стійку ідейно-духовну матрицю цієї території, що становило небезпеку деяких сусідніх країн, що мали геостратегічні плани на українські землі.

Уперше елементи інформаційної агресії були застосовані проти Галичини рівно сто років тому, до і під час Першої світової війни. Ідеологеми цих елементів були запозичені із загальноімперської традиції Росії. Загалом же, якщо брати ідейну основу інформаційних воєн, то вона була взята із імперіалістичних, шовіністичних чи фашистських державних концепцій країн-виконаців. Так, першим підґрунтям інформаційної підготовки до війни стала концепція Росії,де остання виступає «Третім Римом», «збирачем» і «рятівником» слов’янських земель. Перед самим початком Великої війни в Росії активізувалося розповсюдження гасел про потребу визволення братів-слов’ян від австро-угорського режиму. В серпні 1914 року із наступом російських військ розповсюдження цих гасел було поширене на територію Галичини. Великий князь Михайло опублікував звернення до галичан, у якому писав, що частина руського народу перебуває під іноземним ярмом і наступ росіян, це суд Божий, який принесе браттям свободу. [Гусєв В. Україна в Першій світовій війні: між Сциллою і Харибдою // zn,ua. – 2014. -18 липня] А призначений після вступу росіян у Львів генерал-губернатор Бобринський заявляв, що Східна Галичина і Лемківщина – невіддільна частина великої Росії, а місцеве населення тут завжди було руським. [Мазур О.,Патер І. Львів у роки Першої світової війни // Карта Львова] Однак, російським пропагандистам було зрозуміло, що поширення таких думок в Галичині не знайде багато прихильників, тому було активізовано внутрішні джерела – москвофілів. Ця суспільно-політична сила мала підтримку Росії ще задовго до початку війни, однак, саме в 1914 році москвофіли стали справжнім інструментом інформаційної агресії, або, говорячи мовою нашого часу – п’ятою колоною. Вони не тільки усесторонньо підтримували наступ російських військ, але також і намагалися створити видимість, що населення Галичини вітає просування росіян. Було створено Карпато-руський визвольний комітет, який організовував мітинги на підтримку російської армії, публікував маніфести, формував списки для репресій, збирав інформацію для росіян тощо. У назві комітету було слово «визвольний», що перегукувалося із поширюваними росіянами гаслами. [Гайсенюк В. Ставлення галицьких москвофілів до Першої світової війни // academia.edu] Іншим засобом ведення інформаційної warfare була Російська Православна Церква, представники, якої – Антоній  і Євлогій прибули до Львова вітати російські війська і сприяти позбавленню греко-католицьких священиків парафій.  Піком інформаційного наступу на Галичину було прибуття імператора Росії Миколи ІІ до Львова і його промова на зібранні перед намісництвом, у якій він, використовуючи усе ті ж кліше, розповів про визволення галичан з-під австро-угорського ярма і возз’єднання усіх земель великої Росії. [Мазур О.,Патер І. Львів у роки Першої світової війни // Карта Львова] Ще однією стороною у інформаційній агресії Росії у 1914-1915 роках було таврування українського руху і Української Греко-Католицької Церкви термінами «зрадники» та «мазепинці», як основа для подальших репресій. Насправді, це було таврування чи не усіх галичан, тому ефект був протилежним від того, на який сподівалася Російська імперія.

Росія не врахувала могутності поступу українського національно-духовного відродження в Галичині і єдності галичан у ставленні до краю і Церкви, тому ця перша спроба інформаційної війни потерпіла епічний крах, а удар горлицьких з’єднань австро-німецьких військ і поразки в Карпатах (де, як на зло, проти армії Росії оперував галицький леґіон Українських січових стрільців, солдати якого своїм чином і своєю просвітницькою діяльністю звели один із найважливіших бар’єрів на шляху поширення російських ідей) остаточно поставили крапку на спробах довести цю першу інформаційну війну хоча б до якогось успіху.

Другою спробою інформаційної війни проти Галичини була польська кампанія проти Західноукраїнської Народної Республіки 1918-1919 років, що була організована з більшим умінням і стала набагато результативнішою, хоча і велася лише в одній царині – дипломатичній. Відроджена Польща, почавши агресію проти ЗУНР, навіть не намагалася вести інформаційну війну проти останньої, очевидно розуміючи, що мешканців західноукраїнських земель не вдасться переконати у тому, що їхня, щойно відновлена країна має стати частиною Польщі. Тому польський уряд повів інформаційну агресію у іншому руслі – на міжнародному поприщі, намагаючись ізолювати ЗУНР та представити її як проросійську і прокомуністичну державу. Метою цієї інформаційної війни була превентивна спроба відвернути можливу міжнародну допомогу урядові ЗУНР, яка у поєднанні з умілою бойовою стратегією і тактикою (частиною яких були Вовчухівська і Чортківська наступальні операції) могла стати фатальною для польських військ вторгнення.

Отже, дипломатична інформаційна війна, яку вела Польща проти ЗУНР базувалася на таких ідеологемах: 1) міф про те, що Галичина завжди була польською землею; 2) міф про те, що створення ЗУНР є німецькою чи австрійською інтригою; 3) міф про те, що уряд ЗУНР є більшовицьким; 4) міф про те, що окупувавши ЗУНР, Польща стане сильнішою, а сильна Польща може стати перепоною для експансії російського більшовизму. Слабка поінформованість та пересторога перед комуністичною загрозою не дозволили західним дипломатам належно вникнути у проблеми стосунків між Польщею та ЗУНР і тому, заяви польських послів сприймалися позитивно, незважаючи на активну роботу західноукраїнського дипломатичного корпусу. Особливо прихильно до тверджень польських дипломатів поставилася Франція. [Дацків І. Діяльність зовнішньополітичної служби Західно-Української Народної Республіки у 1918-1923 роках // Мандрівець. – 2011. – №4. – С. 30-32] Цікаво, що одним із найактивніших виконавців польської інформаційної агресії був відомий композитор і почесний львів’янин Іґнацій Падеревський (нещодавно урочисто вшанований у Львові). [Федик Ігор. Інший Падеревський // Вголос. – 2012. – 21 листопада] Незважаючи на велике і боєздатне військо (Українська галицька армія – 100 тис солдат і офіцерів), на швидко і ефективно розбудовану державну структуру і на активність дипломатичного корпусу, уряд ЗУНР не зміг перемогти у цьому міжнародному ідеологічному протистоянні. Польща використала у цій інформаційній війні цілий набір міфів і відвертої пропаганди, зумівши переконати Захід у доцільності допомоги Другій Республіці Польській, і у недоцільності визнання ЗУНР як повноцінного суб’єкта міжнародного права.

Наступна інформаційна війна проти Галичини перевершує своїми масштабами усі попередні. Ідеться про інформагресію, яку почав Радянський Союз і продовжила сучасна Росія.

Ця інформаційна війна була настільки потужною і довгою, що вона може мати свою періодизацію. Перші ознаки її стали з'являтися ще всередині 1920-х років, коли українські партії та організації стали об'єктом політичної пропаганди, розповсюджуваної з Москви і Києва. Так, першим періодом інформаційної війни СРСР проти Галичини є міжвоєнне двадцятиліття разом з двома роками першої радянської окупації західноукраїнських земель. Піком цього періоду є час між підписанням Пакту Ріббентропа-Молотова (23 серпня 1939), вторгненням сталінських військ на Західну Україну і початком Німецько-радянської війни.

Другим періодом інформаційної війни сталінського СРСР є час від 1942 року до смерті Сталіна, коли уся радянська пропагандистська машина була спрямована проти боротьби УПА.

Третім її періодом є час від смерті Сталіна до падіння Радянського Союзу, його можна умовно назвати часом закріплення антибандерівських міфів і боротьби проти дисидентства.

І останнім періодом інформаційної війни СРСР-Росії проти Галичини є останніх 23 роки, коли антигалицьку кампанію вела і веде сучасна Росія, екстраполюючи цю агресію на всю Україну.

Отже, від середині 1920-х років українські партії та організації стали об'єктом політичної пропаганди Радянського Союзу. Проти них почато використання таких термінів, як "фашисти" і "зрадники". Що цікаво, російські комуністи таку ж кампанію вели і проти польських політичних середовищ і уряду Другої Республіки Польської. Залучено також внутрішні джерела пропаганди, як от комуністи і радянофіли. Створена в 1919 році Комуністична партія Східної Галичини (пізніше – Комуністична партія Західної України) та її легальний придаток Український селянсько-робітничий союз повели цілу пропагандистську кампанію, намагаючись довести, що усі решта галицькі політичні організації є фашистськими і співпрацюють з польським урядом. [Українські фашисти в єдиному фронті з польськими // Сель-Роб. – 1930. – 12 жовтня. – № 204.] Цікавим є те, що коли КПЗУ спробувала хоча б частково пристосуватися до українських реалій в Галичині, вона відразу ж стала об'єктом аналогічних звинувачень і була репресована. [Сливка Ю. Сторінки історії КПЗУ. – Львів: Каменяр, 1989. – C.86-88]

Як відомо, частиною інформаційної війни є і робота з власним населенням, тому сталінський СРСР впродовж 1930-х років на внутрішньому інформаційному просторі розгорнув кампанію очорнення Польщі і українських сил для того, щоб обґрунтувати ідею про нібито необхідність визволення українського населення "з-під панського ярма". Ідеологема про "визволення і порятунок" була продовженням міфів, створених в імперські часи і активно застосовуваних у 1914 році. Після вторгнення Червоної армії на Західну Україну ця кампанія була поширена і на території західноукраїнських та західнобілоруських земель, а твердження про "зрадництво" і "фашизм" стали однією із ідеологічних основ небачених за своїми масштабами репресій і убивств. [Бугайчук А. Як голосували «за совєтів» // ВолиньPost. – 2013. – 28 жовтня]

Можна зазначити, що інформаційна війна у цей період була успішною лише на внутрішньому фронті, населення Радянського Союзу почало вірити у потребу "визволення" західних українців. Більше того, у це почали вірити і багато українців. Що ж стосується галичан,то як і попереднього разу, успіх радянської пропаганди був мінімальним, а масштаби тортур і репресій виключили будь яку можливість доведення інформаційної війни до успіху. Що важливіше, факти масових розстрілів і депортацій, особливо події 22-29 червня 1941 року, коли жителі міст і сіл стали свідками макабричних тортур і убивств місцевих жителів офіцерами НКВД, на завжди сформували ставлення галичан і решти західних українців до комуністів і до самої Росії. Ставлення, яке до сьогодні не змогла подолати жодна інформаційна війна.

З початком боротьби Української повстанської армії Радянський Союз отримав нову ціль для інформаційної агресії – бандерівців. Повстанський рух на західноукраїнських землях набрав таких масштабів, що звичайні методи придушення уже не діяли, отже, потрібна була гібридна війна. І так, разом із застосування армії (понад 200 тисяч солдат НКВС) на території Західної України розпочалося впровадження якнайрізноманітніших методів терору, серед яких – створення загонів місцевих винищувачів (стрибків) та ДРГ для фізичного винищення повстанців та їхніх прихильників, організація мережі секретних співробітників (сексотів) для проникнення в середовище підпільників та виявлення тих, хто допомагає повстанцям, депортації та розстріли населення, яке підтримувало повстанців (від 1944 по 1953 із західноукраїнських земель в Сибір вивезено 66 000 сімей [Леусенко О. Оборотни НКВД // Livejournal. – 2012. – 21 грудня]), заслання спецзагонів, перевдягнутих у форму УПА, що чинили звірства над місцевим населенням та різні провокації для дискредитації руху, кампанія очорнення повстанського руху. [Преступления НКВД на територии Западной Украины // Voronz. – 2014. – 6 квітня] Два пункти з перерахованого були частиною інформаційної війни – кампанія очорнення та засилання спецзагонів під виглядом УПА, які супроводжувалися провокаціями, дезінформацією та пропагандою.

Інформаційна війна проти УПА складалася із двох оперативних кампаній – перша була розрахована на радянський загал, на усе населення СРСР, особливо на українців, що жили за межами західноукраїнських земель. У ній застосовано різного роду пропагандистські гасла, базовані на обвинуваченнях повстанців у фашизмі, у стрілянині в спини, звірствах тощо.[Вересень С. «Злочини УПА»? Пізнайте правду // Кобзар. –2010. – 19 травня] Ця частина інформаційної агресії проти УПА мала беззаперечний успіх. Саме це було початком міфу про «страшних бандерівців», культивованого протягом усього існування СРСР і відродженого сучасною Росією, міфу, який вдалося уже майже на 70 років міцно закріпити у свідомості населення СРСР і новітньої України (не враховуючи жителів Західної України загалом і Галичини зокрема). Потрібно було 23 роки існування незалежної України, щоб цей міф тільки почав руйнуватися.

Друга оперативна кампанія інформаційної війни проти УПА була розрахована на жителів тих регіонів, на території яких УПА вела бойові дії; вона велася з метою знизити рівень підтримки УПА місцевим населенням. Тут було застосовано найбрудніші методи – агітація, пропаганда, провокації, шантаж, залякування тощо. Понад 150 опергруп, мета яких була не тільки фізичне винищення повстанців, але і організація погромів, масових вбивств, тортур, викрадень та шантажу від імені УПА, діяли на теренах ЗУЗ. Ця кампанія супроводжувалася жорстким терором проти місцевого населення. [Корнейчук Д. НКВД под личиной УПА // Газета по киевски. – 2007. – 2 грудня]. ЇЇ результат був настільки провальним, що його можна порівняти хіба що з поразкою інформаційної війни 1914 року, оскільки ставлення жителів Галичини і всієї Західної України до УПА змінити не вдалося досі. Тим не менше, радянські пропагандисти продовжували проводити її аж до розвалу СРСР, відмовившись від провокацій і диверсій і, вже від середини 1960-х років, сконцентрувавшись на агітаційній роботі, долучаючи «викривальні матеріали» проти Греко-Католицької Церкви та дисидентів.

Загалом, очорнення УГКЦ стало цілим розділом у інформаційній війні проти Галичини і також не привело до будь-яких відчутних результатів.

Після розвалу СРСР, чи то втративши надію інформаційно побороти галичан, чи втративши ресурси для цього, Росія призупинила спроби налаштувати останніх на підкорення її ідеологемам але натомість розширила агітаційну базу інформаційної війни, що мала на меті налаштувати решту українців проти Галичини зокрема і Західної України загалом і розколоти українське суспільство.

І так, інформаційна війна проти галичан була перетворена на кампанію ненависті. Ідеологеми, застосовувані проти УПА перенесено на всіх жителів Західної України, створено такі штампи, як «бандерівці», «фашисти», «уніати», «вуйки», «підляшки» тощо. Поступово, ознаками цієї інформаційної warfare став релігійний та етнічний расизм. Із поширенням Інтернету ця інформвійна була перенесена туди із залученням численних ботів, тролів та блоґґерів. Іншою її ознакою, окрім расизму і ненависті стали заклики до насилля і фізичного винищення галичан, а також твердження про те, що  галичани не є українцями. [Фельдман О. Кибер-ненависть по-украински: кого, сколько и за что?… // Українська правда. – 2011. – 15 жовтня]

І знову ж таки левова частка ненависті припала на Українську Греко-католицьку Церкву. [«Западенці» і греко-католики – головні об'єкти ненависті Інтернет-коментаторів // Захід.net. – 2011. – 15 жовтня]

Виконавцями згаданої інформаційної warfare стали політики, політологи, журналісти, історики, блоґґери, тролі і боти, засобами – друковані та електронні ЗМІ, книги, агітматеріали тощо. Традиційно для Росії, у кампанії ненависті проти Галичини було використано внутрішні українські ресурси. Більше того, після приходу до влади відверто проросійських сил до інформаційної війни проти галичан долучилася українська влада. Піком цієї кампанії стали провокації 9 травня 2011 року у Львові, вже звичною метою яких було показати «фашизм» галичан. [9 травня у Львові: технологія класичної провокації // УНІАН. – 2011. – 10 травня] Саме 2011 є роком найвищої точки інформаційної війни Росії  проти Галичини, коли агітаційній агресії піддано найбільшу кількість об’єктів, серед яких – мова, УГКЦ, західноукраїнські політики, футбольні уболівальники разом із стадіоном і львіською командою «Карпати», освіта, культура, заробітчани, дороги, економіка, націоналізм, преса тощо.

Не маючи необхідних ресурсів для того, щоб створити серйозну перепону для інформаційної агресії, галичани як і волиняни, буковинці і закарпатці (а тепер і всі решта українці) ведуть боротьбу проти цього явища за допомогою дії, чи як кажуть в Галичині – чину. Тисячі прикладів особистого героїзму солдат УСС та  УПА, підпільників, простих громадян, а також вірність Церкві та ідеї української єдності поставили міцний бар’єр на шляху інформаційної війни. Тому на теренах Західної України ця кампанія зазнала поразки. Більше того, протягом останнього року почали нівелюватися і ті успіхи, які були здобуті в інформаційній warfare на території решти України, результатом чого є те, що Росія стала екстраполювати ідеологеми згаданих інформаційних воєн на всю Україну, терплячи у цьому поразку за поразкою, а українці тисячами прикладів особистого героїзму, тепер вже майданівців та бійців АТО знову ставлять непорушний бар’єр на шляху інформаційної агресії.