КРИМ І ДОНБАС: ЯКИМ БУДЕ ВИБІР УКРАЇНЦІВ У ІІ ТУРІ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ?

«Білою плямою» в програмах кандидатів у Президенти України залишається питання повернення тимчасово окупованих територій Донбасу і Криму.

«Білою плямою» в програмах кандидатів у Президенти України залишається питання повернення тимчасово окупованих територій Донбасу і Криму. Дані загальнонаціональних соціологічних досліджень свідчать, що українці мають спраглі очікування щодо вирішення цієї проблеми від новообраного Президента - гаранта державного суверенітету і територіальної цілісності України. Проте, чи справдяться такі очікування?

Річ у тім, що програми кандидатів у Президенти України, що вийшли у другий тур, не містять ані стратегії державної політики щодо деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій, ані хоча б плану дій. У передвиборчій програмі чинного гаранта цьому надважливому питанню приділено один абзац:

«Ми продовжимо лінію на відновлення територіальної цілісності України, повернення окупованих територій Донецької та Луганської областей і Криму політико-дипломатичним шляхом, забезпечуючи єдність проукраїнської коаліції у світі, використовуючи інструмент санкцій та механізм міжнародної місії ООН на всій території окупованого Донбасу».

«Продовження лінії на відновлення територіальної цілісності України» ми можемо розуміти як актуальність і безальтернативність Мінських домовленостей, що:

1)    не містять згадки про Крим;

2)    по суті не відновлюють територіальну цілісність України, а лише легітимізують «окремий статус» Донецької і Луганської областей;

3)    не виконуються сторонами;

4) залишаються політичними домовленостями та не оформлені відповідно до чинного законодавства в Україні;

5)    заморожують поточний стан речей.

У цьому пункті програми чинного гаранта також міститься згадка про Крим, але яким саме має бути «політико-дипломатичний шлях» забезпечення його повернення -  невідомо. У тексті Мінських угод згадка про Крим відсутня, а Будапештський формат як альтернативний політико-дипломатичний шлях за п’ятирічну каденцію так і не ініційовано.   

Програма чинного гаранта містить згадку і про механізм міжнародної місії ООН, що працюватиме на всій території окупованого Донбасу. Цю тезу можна сприймати по-різному: з оптимізмом – сподіваючись на її перспективи; і з реалізмом – усвідомлюючи вкрай низьку ймовірність введення миротворців ООН. Реалістичний погляд зумовлений багатьма чинниками різних рівнів:

1)    величезними витратами на фінансування багаточисельної місії;

2)    правом вето від РФ;

3)    слабкістю проукраїнської коаліції у світі;

4) відсутністю «гарячих точок», які б актуалізували її запровадження;

5) «втраченістю» актуального моменту для її запровадження (бої за Іловайськ та Дебальцеве);

6)    власне наявністю Мінських домовленостей, які, по суті, стали на той час альтернативою запровадження миротворчої місії ООН.

Отже, з аналізу програми чинного Президента не випливає ані зміст політико-дипломатичного шляху, який би дозволив повернути окупований Донбас і анексований Крим, ані реальне підґрунтя для схвального рішення про введення миротворців, ані механізми забезпечення єдності проукраїнської коаліції у світі.

       До цього потрібно додати, що за п’ять років Президент не ініціював розробку реінтеграційного законодавства, яке б допомогло боротись за свідомість українців по ту сторону лінії розмежування. Невідомою залишається позиція держави щодо долі тих громадян України, які через різні життєві обставини стали вимушеними заручниками війни, й уже п’ятий рік перебувають під тиском окупаційних адміністрацій. Такою невизначеністю активно користується країна-агресор, залякуючи українців, що не брали в руки зброю, притягненням до кримінальної відповідальності за час окупації. Очевидно, що такі настрої не сприяють посиленню громадянської ідентичності українців по той бік лінії фронту, а лише провокують зростання соціальної напруги та протистояння.

Варто згадати і те, що довгоочікуваний закон про реінтеграцію («Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»), внесений в Парламент гарантом у 2017 році, не став ані дороговказом з деокупації й реінтеграції тимчасово окупованих територій, ані посилив виконання Мінських домовленостей. Навпроти, невиконаною залишилась резолюція №2168 Парламентської асамблеї Ради Європи, в якій ПАРЄ закликала Україну переглянути даний закон, «щоб він ґрунтувався на Мінських угодах і повністю гарантував соціальний захист та виконання основних гуманітарних потреб цивільного населення на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей».

Як АТО, так і ООС не запобігли подальшому поширенню військової агресії країни-окупанта та не вирішили ситуацію на дипломатичному рівні. Російська агресія у Керченській протоці і запровадження воєнного стану засвідчили, що на п’ятому році війни українська влада опинилась неготовою системно і оперативно протистояти зовнішній воєнній загрозі.

За п’ять років війни Верховний Головнокомандувач не ініціював перемовини у Будапештському форматі, який є на сьогодні чи не єдиним міжнародним договором, що надає Україні реальні безпекові гарантії. Варто згадати і провали в обміні заручниками за формулою «всіх на всіх».

Така політика «тупцювання на місці» у напрямку повернення тимчасово окупованих територій протягом 5-річної каденції чинного гаранта формує неабиякі сумніви щодо успішності реалізації перспектив деокупації і реінтеграції ТОТ, заявлених на наступні п’ять років. Очевидний прогноз – актуальне «замороження» конфлікту з подальшим посиленням соціальної напруги і відчуження українців по обидві сторони лінії фронту.

Позиція іншого кандидата на пост Президента України виглядає не менш лаконічно. Висвітленню бачення повернення тимчасово окупованих територій у передвиборчій програмі Володимира Зеленського також присвячено один абзац:

«Ми повинні вибороти мир для України. Перед гарантами Будапештського меморандуму і партнерами з ЄС ми ставитимемо питання підтримки України у прагненні завершити війну, повернути тимчасово окуповані території і змусити агресора відшкодувати завдані збитки. Здача національних інтересів і територій не може бути предметом жодних перемовин».

Як бачимо, цей кандидат не розглядає перспективу проведення військової кампанії з повернення тимчасово окупованих територій. На перший погляд, він пропонує альтернативу Мінському процесу – політико-дипломатичний формат, що заснований на виконанні країнами-гарантами Будапештського меморандуму. Тим не менш, у нечисельних інтерв’ю Зеленського і його команди про Будапештські безпекові гарантії не згадують - йдеться про «продовження переговорів в мінському форматі, але на більш якісному рівні – із залученням міжнародних партнерів, «таких як США та Велика Британія». Власне, якщо це продовження Мінського формату, то відкритим залишається питання повернення Україні анексованого Криму. 

Володимир Зеленський робить «крок уперед» щодо посилу про відшкодування Україні країною-агресором завданих війною збитків. Ці тези є доволі змістовними, проте вони позбавлені конкретних механізмів реалізації, висвітлення їхнього дипломатичного опрацювання і правих засад для втілення в життя. Варто зазначити, що в публічному дискурсі вже існують експертні розробки, які пропонують конкретні механізми і запровадження Будапештського формату, і забезпечення відшкодування РФ збитків, завданих Україні війною. Тому партисипативний підхід, яким активно послуговується кандидат Володимир Зеленський, напевно, дозволить додати конкретики його баченню повернення тимчасово окупованих територій Донбасу і Криму.

В своїх виступах кандидат Володимир Зеленський неодноразово заявляв про те, що готовий зустрічатись з Президентом РФ і вести з ним перемовини. Складно прогнозувати, чим може завершитись така розмова. З одного боку, штаб Зеленського заявляє: «Крим і Донбас – невід’ємна частина України». А з іншого – сам кандидат в інтерв’ю у Дмитра Гордона щодо перспектив таких перемовин заявляє «десь посередині би зійшлися».

Незрозумілою залишається позиція Володимира Зеленського відносно перспектив введення миротворчої місії ООН та перспектив імплементації історичних моделей подолання військових конфліктів (маємо на увазі Пакістанську, Боснійську, Хорватську і Німецьку моделі).   Зазначимо, що ані у програмі кандидата Володимира Зеленського, ані у його публічних виступах не вживаються поняття «деокупація» і «реінтеграція».

Те, що об’єднує програми обох кандидатів – це відсутність стратегії реінтеграції деокупованих територій. Чи можна сподіватись на деокупацію територій без розуміння того, що робитиме оновлена українська влада у разі повернення Донбасу і Криму? Очевидно, що ні.

Як би там не було, ми очікуємо, що абзаци у передвиборчих програмах у найближчому майбутньому трансформуються у дипломатичні ноти, державні програми і тексти законопроектів, ініційовані новообраним Президентом України. Якщо цього не відбудеться, Президент швидко втратить довіру виборців, а його неспроможність реально вплинути на повернення ТОТ буде виправлена новим складом Парламенту і Уряду.