АНТИКОНСТИТУЦІЙНІ ЗМІНИ ДО КОНСТИТУЦІЇ: ОСНОВНИЙ ЗАКОН ЧИ ПРОСТО ПАПІРЕЦЬ?

28 червня 1996 року після більш ніж 5 років підготовчих робіт парламентом була прийнята українська Конституція.

У ній затверджувались базові принципи і норми, згідно з якими мала існувати Україна – незалежна, суверенна, соціальна, правова та демократична держава. Міжнародна спільнота схвально та з прихильністю поставилася до події, назвавши український основний закон одним із найдемократичніших у світі. Тоді все це давало громадянам надію на те, що вже скоро почнеться нове життя у новій країні. Однак усі наступні роки довели, що основний закон України в Україні не надто поважається, а в останні роки його значущість та авторитет фактично зведені нанівець діями влади.

У березні 2018 року з вуст президента України Петра Порошенка почала лунати нова теза: про необхідність чергової зміни Конституції. Це, в принципі, нікого особливо не здивувало: в решті решт, український основний закон, на жаль, змінювався практично під кожну нову владу, тож народ вже звик до подібних речей. Однак цього разу ситуація була принципово іншою, адже в головному документі держави вперше за часів незалежності було вирішено закріпити основи зовнішньополітичного курсу України. Як сказав український лідер, це «стратегічна ціль розвитку держави», а саме – вступ до Європейського Союзу та НАТО. Саме такі положення і було запропоновано закріпити у Конституції.

7 лютого 2019 року Верховна Рада 334 голосами «за» проголосувала за зміну Конституції. Прийняте рішення парламентарі зустріли бурхливими оваціями, лунали тези про «історичність» та «надважливість» внесених коректувань. Президент та прем’єр-міністр особисто схвалили це рішення, а західні партнери України висловили нехай стриману, але підтримку (хоча й у дуже абстрактних формулюваннях). А між тим, зміна Конституції була здійснена… в обхід самої Конституції!

ЧОМУ ВНЕСЕНІ ЗМІНИ Є АНТИКОНСТИТУЦІЙНМИ І ЧИ БУЛИ ВОНИ ВЗАГАЛІ НЕОБХІДНИМИ

Почати варто із того, що Україна стала першою в світі державою, яка прийняла подібні зміни до свого основного закону. До цього ще ні одна країна не робила нічого подібного. Хоча можна згадати Молдову, парламент якої 18 жовтня 2018 року намагався прийняти аналогічну річ (однак без наміру вступити до НАТО – лише до ЄС). Втім, молдавські депутати висловились «проти» таких змін, тож вони так і не були прийняті, тож принципово важливим та показовим є той факт, що ніхто не змінював заради цього конституцію.

В преамбулі основного закону України сказано, що створення української держави спирається на бажання українців – «виражаючи суверенну волю українського народу». А от стаття 5 прямо каже, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», який «здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Під «безпосередністю» здійснення права на владу можна розуміти так звану «пряму демократію», а саме референдуми.

Та це ще не все. Далі стаття 5 Конституції України каже, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Ще раз: згідно з основним законом, змінювати конституційний лад в Україні може виключно український народ.

Сама по собі українська Конституція не містить положень про нейтральність та позаблоковість держави. Та з 2 липня 1993 року, коли парламент прийняв закон «Про основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики України», у якому фіксувалось прагнення до європейської інтеграції, і до приходу до влади Віктора Януковича та його команди основи зовнішньополітичної орієнтації України базувались на цілому спектрі законів. Зокрема, в законі «Про принципи національної безпеки» від 2003 року було також чітко визначено, що політичним пріоритетом нації є інтеграція до євроатлантичних структур. Ці норми тривалий час були зафіксовані в українському правовому полі, аж допоки не були змінені у 2010 році командою Януковича на нейтральність та позаблоковість. Офіційно це мало назву «стратегічне балансування». Ці положення були скасовані урядом Яценюка в 2014 році.

Отже, українська Конституція не містить нічого з приводу нейтральності чи, навпаки, наміру кудись вступити (точніше, не містила до 7 лютого 2019 року). Однак в Декларації про суверенітет України від 1990 року, на підставі якої була здобута українська незалежність, чітко сказано, що українська держава «урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках». Цей же намір був офіційно та переконливо підтверджений українським народом на референдумі 1 грудня 1991 року. Варто зазначити, що це, теоретично, не розповсюджується на Європейський Союз, бо він не є військовим блоком та не ставить під сумнів нейтральність держави навіть за умови вступу (чудовим прикладом є нейтральна держава Австрія, яка з 1995 року є членом ЄС). Однак Декларація про суверенітет прямо перешкоджає Україні вступати до Північноатлантичного альянсу та навіть декларувати такі наміри на офіційному державному рівні.

Не можна не згадати і про такий важливий фактор, як суспільна думка. А з чого представники влади взагалі вирішили, що усі українці воліють якнайскоріше вступити до ЄС та НАТО? Якщо ми поглянемо на будь-яке, навіть найоптимістичніше соцопитування (наприклад, груднева соціологія від центру Разумкова), то ми побачимо, що в кращому випадку половина громадян України (до 56%) вважає необхідною європейську інтеграцію (хоча для такого рішення потрібен упевнений соціальний консенсус на рівні хоча б 75-80%). Та якщо з бажанням увійти в ЄС сяк-так визначалась хоча б мінімальна більшість українців, то зі вступом до НАТО ситуація набагато гірша: ця ідея користується схваленням у 42-45% українців. Нагадаємо, що в цих опитуваннях не брали участь громадяни України, що знаходяться на непідконтрольних територіях Криму та Донбасу. Не слід мати велику фантазію, щоб здогадатись, яким би був результат з урахуванням їх думки (яка важлива так само, як думка будь-якого іншого громадянина України).

Як би там не було, але закріплений конституційно офіційний намір української держави вступити в Європейський Союз та в Північноатлантичний альянс – це фактична зміна конституційного ладу в країні, його базових основ. Звичайно, формально розділ перший Конституції України (загальні засади) не був скасований чи переписаний, але такі конституційні зміни однозначно слід затверджувати на всенародному референдумі (причому їх потрібно здійснювати одразу два – один з питань НАТО, інший – з питань ЄС, адже обидві ці організації не є рівнозначними та вступ до однієї не означає автоматичного вступу до іншої та навпаки).

Слід не боятись називати речі своїми іменами. 7 лютого 2019 року депутати Верховної Ради за вказівкою влади в обличчі особисто президента України (до речі, гаранта Конституції!) конституційною більшістю підтримали брутальне порушення Конституції, а конкретно – 5 статті, яка каже про те, що лише народ має безпосереднє (тобто, без залучення посередників-парламентарів) право визначати або змінювати український конституційний лад. Це право, за статтею 5, «не може бути узурповано державою, її органами чи посадовими особами». Та схоже на те, що саме це, на жаль, і було зроблено.

Варто сказати, що внесення змін до Конституції України і закріплення там намірів вступити в Євросоюз та НАТО, навіть не дивлячись на явну політичну кон’юнктурність цих рішень, накладає на українську державу ще більше зобов’язань перед європейськими структурами (яких і так немало, а процес їх виконання ще дуже далекий від фінішу). Це означає, що законодавство України слід ще сильніше міняти в напрямку ЄС. Але якщо цілий ряд навіть основних положень, виконання є базовими умовами євроінтеграції (наприклад, створення ринку землі, яке в черговий раз відтермінував Порошенко своїм вето наперекір власним же заявам про підтримку земельної реформи), досі не виконані, то що вже казати про більш детальне та системне змінення законодавства «під Європу»? Тож чи були насправді необхідними зміни до Конституції України? Питання риторичне, нехай кожен сам дасть собі відповідь.

Навіть якщо абстрагуватись від політичної кон’юнктури (а саме згідно з нею і було прийнято рішення про зміну Конституції) та явного порушення закону під час прийняття цих змін, закріплення в основному законі намірів вступити в ЄС та НАТО аж ніяк не можна вважати насправді історичною та надважливою для розвитку держави подією. Хоча б тому, що нічого за фактом це не міняє і Україна як була далека від вищезгаданих організацій, так і залишається на цей час.

Ні Європейський Союз, ні Північноатлантичний альянс не хвилюють ефектні, проте неефективні жести чи гучні заяви, за якими відлунює порожнеча. Цим блокам потрібні конкретні жорсткі стандарти, конкретні реформи, конкретні успіхи, якими досі не може похвалитися Україна. Це все одно, що сідати до автомобіля, у якому є лише корпус та колеса, і казати, що ми вже їдемо. Ні, таке авто ніколи не поїде, бо в ньому відсутнє пальне, двигун, акумулятор etc. Слід насамперед відповідати внутрішньому змісту, а не зовнішній формі.

НАВІЩО НАСПРАВДІ ПОТРІБНІ ЗМІНИ ДО КОНСТИТУЦІЇ

Якщо чинній владі не вдасться знайти приводів, механізмів чи технологій задля скасування або відтермінування виборів, то останні відбудуться 31 березня 2019 року – себто, вже менше ніж за два місяці. Згідно із багатьма соцопитуваннями, проведеними протягом 2018 року (і раніше), президент Порошенко має дуже низький рейтинг підтримки серед населення та стабільно високий антирейтинг (біля 50%). Через це він та його команда вдаються до використання будь-яких засобів та технологій, які можуть допомогти підняти його популярність та змусити людей голосувати за нього, щоб хоча би потрапити до другого туру. Внесення змін до Конституції України якраз і є такою технологією.

При цьому діючий президент та його команда не можуть не розуміти, наскільки далеко зараз Україна від ЄС і НАТО (саме при чинній владі українська держава вперше була прямо проінформована про те, що перспектив її вступу куди-небудь наразі немає і крапка). Але ж неможливо будувати передвиборчу стратегію виключно на абстрактних обіцянках якогось ефемерного руху. Народу потрібні конкретні підтвердження того, що цей рух взагалі існує. Закріплення плану приєднатись до НАТО і ЄС в Конституції – чим не варіант? Сказано – зроблено.

Втім, на жаль, зміни в основний закон (цікава тавтологія!) нічого не змінюють. Основні проблеми стосунків між Україною та ЄС і НАТО – це, по-перше, невідповідність української держави прийнятим в цих організаціях стандартам, по-друге, відсутність консенсусу по вступу України всередині євроатлантичних структур, і по-трєте, ненадійність України як партнера.

Конституція України переписувалась кожною новою владою, включаючи нинішню, і майже напевно буде переписуватись наступною. Все залежить від політичних «розкладів», і це чудово розуміють у тому числі й західні партнери, яких навряд чи вдасться «купити» черговою «переробкою» головного закону держави. Отже, це рішення є чистої води передвиборчим популізмом та політичною технологією, воно суто технологічне, направлене, перш за все, на внутрішнього «споживача» і прийнято явно не на правовій та державницькій основі.

Усім громадянам України (як владі, так і простим людям), слід зрозуміти, що Конституція – це не просто іграшка, якою можна бавитись так, як тобі заманеться. Це основний документ країни, її головний закон, це правовий базис держави, її фундамент, її правова «Біблія», якщо можна так висловитися. Не слід міняти Конституцію кожні декілька років, та ще й в обхід цієї ж самої Конституції. Українцям (і перш за все представникам влади) слід відповісти собі на одне просте питання: що для них Конституція – Основний Закон Держави чи простий папірець, на якому можна написати будь-що? І якщо-таки перше, то не можна міняти його просто так, коли захочеться. Такі основоположні та доленосні рішення має приймати виключно український народ.

Автор – Микита Трачук, політолог