ЩО ЗАВАЖАЄ ПОВЕРНУТИ ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНІ ТЕРИТОРІЇ?

Питання війни, миру, відновлення територіальної цілісності України та повернення тимчасово окупованих територій стають складниками програм реальних кандидатів на посаду Президента України.

Рік тому ми визначили, що повернення тимчасово окупованих територій буде вирішальним у виборах на владні конфігурації 2019 року. Оскільки питання війни, миру, відновлення територіальної цілісності України та повернення тимчасово окупованих територій є наразі найголовнішим для української державності. Тому пошуки відповіді на це питання цілком логічно стають складниками програм реальних кандидатів на посаду Президента України.

Аби зрозуміти, що має запропонувати потенціальний кандидат для розв’язання надскладного завдання щодо повернення тимчасово окупованих територій, потрібно проаналізувати, чи все можливе було зроблено чинною владою у цьому напрямі. Тому ми систематизували деякі аспекти зовнішньої і внутрішньої політики у питанні повернення тимчасово окупованих територій.

І. Міжнародно-дипломатичний провал

За 5 років війни на найвищому державному рівні досі відсутнім є усвідомлення хибності Мінського формату, який відверто суперечить національним інтересам України. І самі перемовини у Нормандському форматі, що перетворився скоріше на «процес заради процесу», вже давно перебувають у дипломатичній кризі (відсутність «дорожньої карти» Мінських домовленостей, очних перемовин на рівні перших осіб держав-учасниць тощо). Одночасно з цим українська дипломатія не доклала належних та вичерпних зусиль до розробки та організації альтернативного перемовного процесу у Будапештському форматі, який би захистив національні інтереси України на рівні норм міжнародного права.

Під час непостійного членства України у РадБезі ООН у 2016-2017 рр. українська дипломатія так і не спромоглась винести на розгляд Ради Безпеки питання про введення миротворців ООН на Донбас. Не набули дієвого продовження і минулорічні заяви про початок роботи миротворчої місії в Україні. Схоже, що ухвалення рішення про місію «блакитних шоломів» під час каденції діючого Президента і Парламенту, ми вже не побачимо.

В цьому контексті варто згадати і бездіяльність профільних міністерств у представництві інтересів України в міжнародних судах. Як засвідчив наш попередній аналіз, кількість заходів, вжитих МЗС та Мінюстом для захисту інтересів держави в міжнародних судових інстанціях, не відповідає кількості порушень держави-агресора.

Державна політика щодо взаємодії з державою-агресором досі є непослідовною. Дію Договору Про Дружбу з РФ припинено лише на 5-му році війни, а обсяги товарообігу України з РФ залишаються найбільшими за показники товарообігу з іншими країнами, навіть, як не дивно, з країнами ЄС (Польща, Німеччина, Чехія, Нідерланди, Угорщина).

ІІ. Неефективність нового законодавства з питань повернення тимчасово окупованих територій

За останні п’ять років українська влада ухвалила низку законів, предметом регулювання яких є окремі аспекти забезпечення діяльності тимчасово окупованих територій. Зокрема, варто згадати Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Суспільство очікувало цей закон як дороговказ з реінтеграції окупованих територій. Нагадаємо, що на стадії розроблення і внесення до Парламенту цей Закон анонсували саме як «Закон про реінтеграцію». Проте він не містить ані план, ані модель реінтеграції ТОТ. В той же час цей закон неконституційно перерозподілив повноваження між суб’єктами військового командування і суттєво знизив рівень відповідальності як Президента, так і Генерального штабу ЗСУ.

Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях в Донецькій та Луганській областях» не створює і нових механізмів звільнення тимчасово окупованих територій. У чинному законодавстві давно передбачені механізми реагування держави у випадках зовнішньої агресії. Це закони України «Про правовий режим воєнного стану», «Про оборону України», Воєнна доктрина тощо.

У контексті бюрократичних неузгодженостей варто згадати і Закон України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти», що набув чинності у серпні 2018 року. Він передбачає створення Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин як постійно діючий консультативно-дорадчий орган Кабінету Міністрів України. Проте за півроку з дати набуття чинності цим законом КМУ не ухвалив Положення про Комісію. Отже, цілком імовірно, що вона досі не розпочала свою роботу. Таким чином, йдеться про бездіяльність КМУ, що мав не лише затвердити Положення про Комісію, але й визначити її чисельність та персональний склад, здійснити матеріально-технічне забезпечення. Прикро і те, що завдання з обліку зниклих безвісти внаслідок військової агресії РФ на Донбасі, у законодавчій площині Парламент визнав доречним лише на 5-му році війни.

ІІІ. Модернізація воєнно-промислового комплексу

Анексія Криму і військова агресія РФ на Донбасі мали б стимулювати українську владу спрямувати розвиток роботи національного оборонно-промислового комплексу на забезпечення внутрішніх воєнних потреб. Це створило б необхідні передумови для ефективної відсічі збройній агресії РФ на окупованих територіях і гарантованого захисту державних кордонів України. Утім, незважаючи на власні експортні амбіції, звіти "Укроборонпрому" свідчать, що українські виробники не мають належного попиту на внутрішньому ринку. Водночас більшість великих оборонних підприємств країни мають державне оборонне замовлення лише на рівні 5-10% від їхніх потенційних можливостей. І це за умов паралельного експорту української зброї закордон лише при 50%-му забезпеченні власних потреб за рахунок національного виробництва.

ІV. Відсутність координації і стратегічного бачення

За п’ять років війни в Україні так і не з’явилась загальнонаціональна Стратегія повернення тимчасово окупованих територій, відповідні державні програми і підзаконні акти, які б допомогли побороти противника у свідомості українців по ту сторону лінії фронту. Це є наслідком відсутності єдиного бачення і втілення дієвих механізмів деокупації і реінтеграції тимчасово окупованих територій на рівні Уряду і керівництва МЗС, Міноборони, МТОТ, Мінюсту, МВС.

Одночасно це свідчить і про низьку ефективність діяльності Міністерства тимчасово окупованих територій, яке б мало стати тим майданчиком для консолідації зусиль усіх центральних органів державної виконавчої влади, об’єднавши професіоналів і виступивши провайдером ідей та ініціатив.

Наведений нами перелік системних промахів державної політики у питанні повернення тимчасово окупованих територій не є вичерпним. Проте і цього переліку достатньо для визнання неспроможності ухвалити і втілити в життя ефективні правові механізми деокупації і реінтеграції тимчасово окупованих територій ані чинним Президентом, ані Урядом, ані Парламентом. Це підтверджує і огляд особливостей запровадження і дії воєнного стану в Україні, що не мобілізував суспільство, а виявився по суті вже на момент введення нічим іншим як спробою зірвати вибори. На п’ятому році війни влада опинилась неготовою системно і оперативно протистояти зовнішній воєнній загрозі. Бюрократичні неузгодженості, затягування з боку реагування органів державної влади і відсутність нових зрушень на міжнародній арені (за Будапештським сценарієм), засвідчили, що ставлення самої влади до воєнного стану не відповідає меті й завданням цього правового режиму. Це, у свою чергу, не сприяє відновленню довіри виборців до чинних можновладців.

Очевидно те, що дієвий підхід у питанні повернення тимчасово окупованих територій має запропонувати перезавантажена влада – Парламент, Уряд, Президент України.