НЕОСУДНІСТЬ ПРАВОСУДДЯ ЗАВАЖАЄ ОЧИЩЕННЮ ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ

Запроваджена Верховним Судом практика відмовляти у відкритті провадження в адміністративній справі обмежує доступ до правосуддя.

Нагадаємо, що одним з проектів ГО «ЕкспертиЗА Реформ» є проект «Очищення партійної системи України» (http://www.expertreform.com.ua/2018/08/09/ekspertna-propozytsiya-shhodo-ochyshhennya-partijnoyi-systemy-ukrayiny/), в рамках якого ми здійснюємо громадський контроль за виконанням Мін’юстом обов’язку з «очищення» Єдиного реєстру громадських формувань від політичних партій, які не беруть участі у політичному житті України.

13 вересня 2018 року ми звернулися до суду із позовом про визнання протиправною бездіяльності Мін’юсту та зобов’язання його у судовому порядку анулювати реєстраційні свідоцтва 49 політичних партій (http://oask.gov.ua/node/3506).

Суть порушення Мін’юсту полягає у незвернені вказаного міністерства до суду із поданнями про анулювання реєстраційних свідоцтв тих політичних партій, які протягом 10 років не висували своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України (як того вимагає стаття 24 Закону України «Про політичні партії в Україні»).

Вже 14 вересня цього року дня суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Григорович П.О. виніс про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі.

Свою ухвалу суд мотивував, зокрема тим, що:

1) «ані Конституція України, ані Закон України «Про політичні партії в Україні» прямо не передбачають, як діяти у ситуації, коли Міністерство юстиції України не звертається до суду з поданням про анулювання реєстраційних свідоцтв політичних партій, які протягом 10 років не висували своїх кандидатів по відповідних виборах»;

2) «правова невизначеність у цій ситуації повинна вирішуватися в позасудовому порядку, оскільки на ці відносини юрисдикція адміністративних судів не поширюється, оскільки правові наслідки незвернення Мін’юсту до суду з відповідним поданням нормами права не врегульовано»;

3) «Кодексом адміністративного судочинства України не вирішено питання про правові наслідки звернення позивача з позовом, в якому відсутні ознаки публічно-правового спору та який на підставі частини 3 статті 124 Конституції України не належить до юрисдикції усіх судів України».

Вважаємо, що зазначена вище Ухвала суду є незаконною, адже вона порушує не лише одну із головних конституційних засад України – принцип верховенства права, а й гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд та ефективний засіб юридичного захисту.

Проте підозрювати саме суддю Григоровича П.О. у непрофесійності чи упередженості ми не будемо. Річ у тім, що він фактично безпідставно відтворює сумнівну практику, яку запровадив Верховний Суд.

Так, поширеною є позиція Верховного Суду, відповідно до якої (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73969185):

1) «держава законом встановлює критерії, за якими право на доступ до суду не є абсолютним»;

2) «право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним (воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням), відсутність у національному праві регламентації права на оскарження певних рішень є розумним обмеженням, покликаним не перевантажувати судову систему за умови, що чинне законодавством передбачає конкретні способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи»; 

3) «поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду».

На наш погляд, така позиція Верховного Суду суперечить низці приписів Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також судовій практиці Європейського суду з прав людини (далі відповідно – КАС України, ЄСПЛ).

Відповідно до статті 8 Основного Закону в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Стаття 55 Конституції України встановлює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а також гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.

Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. На підставі частини п’ятої статті 124 Конституції України з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Забороняється відмовляти в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Слід згадати, що згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Крім того, стаття 13 цього міжнародного договору гарантує кожному, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Окремо слід зазначити, що на думку ЄСПЛ, «право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Таке право було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні».

Запроваджена Верховним Судом практика відмовляти у відкритті провадження в адміністративній справі обмежує доступ до правосуддя.

На нашу думку, ця небезпечна практика є наслідком реформи вищої ланки  судової системи шляхом ліквідації вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України з передачею їхніх повноважень Верховному Суду та з одночасним скороченням його чисельності.

Лише за перші півроку роботи 130-ма суддями Верховного Суду розглянуто близько 45 тисяч справ, а усього на розгляді станом на 01 липня 2018 року перебувало майже 125 тис. справ, 75 тис. з яких надійшли до нього з Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, зокрема, це справи 2011-2017 рр. (https://supreme.court.gov.ua/supreme/pokazniki-diyalnosti/sud_statistika/stat_zvit_I_pivr_2018_zag)

Отже, Верховний Суд об'єктивно не може розглянути таку кількість справ, забезпечити доступ до правосуддя і право на справедливий суд, що призвело до вкрай небезпечної за своїми наслідками судової практики.

Що будемо робити?

Вимушені будемо пройти процедури апеляційного і касаційного оскарження, здобувши, врешті-решт, правові підстави для звернення до Європейського суду з прав людини.

Поки громадянам України слід налаштуватися на те, що у наступному виборчому сезоні їх продовжать ошукувати політики, які з використанням існуючих наразі фіктивних партій з новими назвами спробують відновити свої рейтинги.