ВІЙНА – НЕ ВІЙНА?

Влада не використовує чинне законодавство України для вирішення ситуації на Донбасі

18 січня 2018 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях». Цей закон раніше був відомий як законопроект № 7163 «Про реінтеграцію Донбасу».

Законопроект був внесений Президентом України як невідкладний  04 жовтня минулого року. Вже 06 жовтня він був прийнятий у першому читанні, незважаючи на палкі дискусії, блокування трибуни, димові шашки й відкрите протистояння з боку певних політичних сил. Прийняття відбувалось із низкою «умов»:  виключення з тексту законопроекту посилання на Мінські домовленості, зазначення у тексті положень про Автономну Республіку Крим, про визнання Російської Федерації країною агресором, зазначення конкретної дати початку військової агресії тощо.

Цікаво, що до другого читання законопроекту представники різних політичних сил підготували 673 поправки. Протягом трьох днів 214 поправок  були розглянуті безпосередньо у сесійній залі, і лише одну із них було враховано.

Але сам закон, настільки очікуваний в українському суспільстві, по суті виявляється зайвим. І от чому.

Ще на початку 2014 року Російську Федерацію було визнано агресором як Україною, так і міжнародними організаціями. Так, достатньо згадати Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»; постанови Верховної Ради України «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором» від 27 січня  2015 року №129-VIII та «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року №337-VIII; Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй «Про територіальну цілісність України» № 68/262 від 27 березня 2014 року та «Стан справ у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)» №71/205 від 19 грудня 2016 року тощо.

До того ж, низкою міжнародних організацій у правовій площині було констатовано, що протиправні дії Російської Федерації на Донбасі цілковито підпадають під визначення агресії відповідно до пунктів а), b), c), d), e) і g) статті 3 додатка до резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» (3314(XXIX)) від 14 грудня 1974 року.

Очевидно, що воєнний конфлікт на Донбасі, за даними міжнародних організацій триває через підтримку незаконних збройних формувань з боку Російської Федерації.

Подив викликає те, що влада не використовує чинне законодавство України для вирішення ситуації на Донбасі.

Міжнародні акти, ратифіковані Україною, Конституція України, Закон України «Про оборону», Воєнна доктрина України (у редакції 2015 року) надають всі правові та практичні механізми та можливості вирішення ситуації на Донбасі шляхом виконання їх положень.

Збройна агресія РФ проти України і ВСЕ, що з нею пов’язано, визначені актуальними воєнними загрозами для України відповідно до п. 9 Воєнної доктрини України (в редакції 2015 року).

Алгоритм дій органів державної влади та органів військового управління для відсічі збройній агресії проти України визначений статтею 4 Закону України «Про оборону України».

Ця стаття передбачає рішення Президента України про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подання ним Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також внесення до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.

І це за всіма ознаками конфлікту ще з 2014 року було природним.

Натомість, прийнятий Закон фактично створює умови для уникнення Президентом як Верховним Головнокомандувачем Збройними Силами України, а також низкою інших органів, відповідальності за невиконання покладених на них Конституцією та Законом України «Про оборону України» повноважень.

Створюючи низку нових квазівійськових органів з непередбачуваними функціями (як то Об’єднаний оперативний штаб, Командувач об’єднаних сил), Верховна Рада покладає на них завдання та відповідальність з розв’язання конфлікту на Донбасі із застосуванням зброї.

Отже, в черговий раз стикаємося з імітацією Верховною Радою законодавчого процесу і, на підсумку, – із Законом, який навряд чи досягне цілей, заради яких його було ухвалено.