“Проєвропейські” ліваки захищають російську пропаганду

Межа між проросійськими та “проєвропейськими” українськими лівими дуже умовна.

Навіть якщо якась лівацька організація справді не має ніякого безпосереднього відношення до Москви, її діяльність нерідко служить кремлівським інтересам. Яскравим прикладом є публікація лівацьким сайтом “Політична критика” статті “Протесты против «Интера»: ультраправые навязывают свое отношение к каналу”. Автори статті написали дуже багато літер, вибудували цілі конспірологічні теорії, але їхня основна мета — дискредитувати боротьбу націоналістів, зокрема активістів “Азову” проти рупора російської пропаганди в Україні.

Сайт “Політична критика” спеціалізується на пропаганді сучасних лівих ідей, боротьбі з “правим екстремізмом”, поширенні ідей мультикультуралізму, ЛГБТ та фемінізму. Він тісно пов'язаний із польськими та німецькими лівими. Стаття, спрямована на “викриття” боротьби націоналістів проти “Інтера”, була підготовлена учасниками “Reft & Light” — ще одного лівацького проекту, метою якого є спротив націоналізму.

Автори статті спробували закрутити текст таким чином, аби виставити націоналістів ледве не союзниками сучасної влади, які, до того ж, діють із корисливих мотивів. Очевидно, людям, що звикли жити з закордонних грантів, важко зрозуміти мотивацію тих, хто прагне кожного дня стояти на сторожі національних інтересів, жертвуючи при цьому своїми власними інтересами.

Ліваків обурює те, що саме націоналісти формують дискурс протистояння російській пропаганді. Але ж це цілком закономірно. Націоналісти стали в авангарді військового спротиву російським окупантам. Так само вони займають передові позиції під час спротиву московським викликам всередині країни. При цьому вони аж ніяк не монополізують власну боротьбу. Скажімо, тема закриття телеканалу “Інтер” сьогодні об'єднує дуже багатьох політиків, громадських активістів та пересічних громадян, які не мають прямого відношення до націоналістичного руху.

До речі, опосередкованим захистом “Інтера” ліваки не обмежилися. Захищаючи рупор російської пропаганди, вони водночас розкритикували діяльність сайту “Миротворець”, який займається оприлюдненням даних про проросійських бойовиків та їхню агентуру. На думку авторів, “сайт нарушает базовые гражданские права”, а тому ніби то справедливо “часто становится объектом разбирательств со стороны правозащитников и либеральных журналистов”.

Можна було б ніяк не реагувати на публікацію “Політичної критики” і тим самим не робити цьому сайту зайвої реклами. Вистачає й інших прикладів умовності поділу лівих на проросійських і “проєвропейських”. Приміром, 19 січня цього року формально “проєвропейські” київські ліваки спробували провести акцію, офіційно присвячену пам'яті двох російських антифашистів (яких позиціонують “жертвами путінського авторитарного режиму”). Насправді ж акція була спрямована проти українських націоналістів, зокрема добровольців, що воюють на Сході. Серед учасників тієї акції були опізнані люди, пов'язані з організацією “Боротьба” — “антифашистським” об'єднанням, що стояло за розгортанням сепаратистського руху на сході та півдні нашої країни (зокрема у Харкові та Одесі), а пізніше взяло активну участь у формуванні “ополчения Новороссии”.

Але випадок із “Політичною критикою” є знаковим якраз через свою дріб'язковість. Навіть у якомусь незначному, епізодичному випадку, коли виникає привід поборотися з “правим екстремізмом”, ліваки стають на захист кремлівських інтересів.