Про кинутий у замміністра торт і лівизну головного мозку

На прес-конференції про зміну системи виплати стипендій у заступника міністра фінансів Сергія Марченка кинули торт.

Враховуючи мікроскопічний рівень довіри до влади, у цьому немає нічого дивного. Але, як то кажуть, є одне але.

У більшості ЗМІ організаторів акції назвали просто “студентами”. Проте йдеться не про звичайних студентів, які відстоюють свої права, а про лівих маргіналів, які ось таким чином спробували привернути до себе увагу.

До реформ, що зачепили питання виплати стипендій, можна ставитися по-різному. Але коли це питання піднімають ліваки, то їхні зусилля можуть викликати у освіченої людини лише посмішку.

Виплата стипендій — це питання, котре вимагає виваженого підходу і диференціації. Скажімо, існує сенс виплачувати високі стипендії тим студентам, які здобувають фах, що є дефіцитним на ринку праці чи взагалі має  важливе для країни значення. Існує сенс виплачувати високі стипендії студентам, що мають неабиякі здобутки у навчанні і роблять серйозні кроки на науковій ниві. Натомість ліваки — принципові противники диференціації. Їхнє гасло — “Рівність!” Рівність нездари і талановитої людини, рівність старанного студента і невігласа, котрий не здатний зайнятися нічим корисним.

Серед гасел, котрі викрикували ці “студенти”, було наступне: “Нема стипендії — їж міністрів”. Це перефразоване класичне гасло ліваків — “Їж капіталістів!” Такі гасла продиктовані лівацькою психологією, згідно з якою потрібно бути завжди ображеним на навколишній світ.

Націоналісти, м'яко кажучи, теж не в захваті від нинішнього уряду. Але націоналісти роблять ставку на справедливість, гідність, активність, а не займаються демагогією. Більшість лівацьких гасел — це чистісінький популізм. Лівацький божок — це соціальні подачки. Логіка націоналістів інакша. Якщо ліваки вимагають, аби кожного “обділеного” годували рибою, то націоналісти роблять ставку на те, щоб навчити людей самим ловити рибу. За своїм психотипом, націоналісти — це переважно сильні самодостатні люди. І вони хочуть бачити такими ж сильними і самодостатніми суспільство та державу. Лівакам же вигідно просто скаржитися на “несправедливість”.

Але найбільше привернуло до себе увагу інше гасло, котре не може не вражати своїм цинізмом — “Гроші не в війну, а на стипендії!” У цьому гаслі вся суть сучасного лівацтва.


В Україні уже третій рік іде війна. А тут групка звихнених від життя у мирному безпечному місті молодиків викрикує пацифістські гасла. Можна запропонувати їм повикрикувати такі гасла перед бійцями, що лиш повернулися з фронту. Або перед волонтерами, які продали свій бізнес, щоб допомогти воякам. Цікаво, чи надовго тим пацифістам вистачило б ідейності...

На жаль, чинні в Україні правові норми про декомунізацію дуже недосконалі, бо не зачіпають ось таких маргіналів. Формально, всі ці “нові ліві” не мають безпосереднього відношення до радянського режиму. Але, як бачимо, вони можуть діяти в одному руслі з любителями Сталіна і “Русского міра”. Адже хіба не є працею на агресора пропаганда пацифістських ідей у країні, в якій триває війна?

Не зважаючи на це, тішить, що за останні пару років ліваки зійшли на крайній маргінес. Якщо націоналісти були передовою силою під час Майдану і заслужили колосальний авторитет на війні (ціною власної крові), то ліваки увесь цей час були спроможними хіба що на поодинокі верескливі акції, котрі показують усю їхню безперспективність.