Біля дороги вони спорудили з пеньків блок-пост, обвішали його українськими прапорцями і сиділи там у мотоциклетних шоломах...
П’ять діб і дві тисячі кілометрів доріг семи областей лишилося позаду волонтерських коліс.
Крайня (а саме так зараз говорять майже всі українці, нехтуючи словом «остання») поїздка була цікавою тим, що вдалося відвідати майже всі батареї Білоцерківського ЗРП і поспілкуватися як з офіцерами, так і з простими солдатами.
Не вчіть нас жити
Привід вирушити у мандрівку був вагомий, адже на відправку в Старобільськ чекали кілька пошитих за волонтерські кошти тентів на бойові машини «Оса». А тут ще трапилася чудова нагода проїхатися із представниками фінансової та продовольчої служб полку, що вирушали на схід України у невідкладних справах, які стосувалися грошового і матеріального забезпечення вояків.
Погане враження від українських доріг зростало прямо пропорційно по мірі віддалення від Дніпра. Ну не можна упхати весь трафік у дві дорожні смуги. Решта полотна перебуває у стані перманентного ремонту. Так і хочеться запитати: «Де гроші, виділені на підготовку доріг до ЄВРО-2012?» Адже відомо, що більшість виконавців робіт досі живуть в Україні й почувають себе досить комфортно. Ворон ворону око не виклює?
Їзда периферією Харківської і Луганської областей призвела до гнітючого настрою. Мало того, що дороги своїми незліченними вибоїнами нагадували прифронтові рокади, так ще й місцевість була відверто депресивна. Чи то чорні, випалені поля навівали смуток, чи колись велелюдні (а тепер занехаяні) села із зарослими бур’янами подвір’ями. І більшість людей на сході досі переконані, що вони годували всю країну. Ми фактично перебували в заручниках у трьох областей, які реально не можуть дати собі раду. Ці області викохували олігархат, який потім нещадно визискував місцеве населення.
До місця зимових квартир кількох батарей добралися поночі. Вояки облаштовують місця служби якомога комфортніше. Колишні занедбані будівлі перетворені на казарми. Вікна і входи в приміщення забарикадовані мішками з піском, по периметру облаштовані вогневі точки, працюють польові кухні. Великої розкоші годі чекати, бо, наприклад, у колишньому дитсадку немає підлоги. Добре хоч підведено світло й воду.
Частина підрозділів знаходиться на бойовому чергуванні в полях, решта - на технічному обслуговуванні. Офіцери перебирають технічні формуляри зенітних ракет. Наступного ранку відібрані ракети перевантажуються на машини обслуги й відбувають на позиції.
Старшина комендантського взводу Віталій Заруба говорить: «Навколо селищ розташовано кілька цвинтарів. Мало не щодня на них з’являються нові могили. Вони однакові, зі стандартними вінками й хрестами. Хто там знайшов останній спочинок – невідомо. Місцеве населення ставилося до нас трохи з пересторогою, але зараз «відтаюють». Головне – це спілкування з людьми, яке необхідне у налагодженні добрих стосунків між українцями».
Полковнику ніхто не пише
Наступна зупинка – Краматорськ. Знову тряска й щербата дорога, яка доповнюється кількома блок-постами. Якщо до Старобільська ми під’їжджали вільно, то до Слов’янська – зась. Перевірка документів закінчилася ретельною перевіркою автомобіля. Можливо, причиною такого огляду стало те, що мої попутники були у військовій формі? Варта на блок-посту могла запідозрити нелегальне перевезення зброї і боєприпасів, хоча цивільні автомобілі шастають майже без огляду. Показав паспорт, відкрив багажник - і вперед. Так і дивізію «сепарів» можна на фронт перекинути.
В Краматорську нас зустріли привітно. Нещодавно волонтерською групою «Час змін» й громадською організацією «Молода Просвіта» тут було влаштовано невеликий концерт, тож пам’ять про приємне спілкування ще не вивітрилася. Тим паче, що відзнятий сюжет про минулу поїздку переглянули багато родичів солдатів, і вони були раді побачити рідні обличчя.
Аж ось до мене з вискоком підбігає Полковник. Це позивний (ніяких прізвиськ) улюбленця батареї невизначеної породи. Полковник цього разу «при параді»: на ньому чистенький камуфляж з погонами (три зірки, як і годиться) та шевроном «Путін х…ло». Вітаємося, фотографуємося.
В місті обстановка нормалізувалася, і досить часто можна побачити написи «Слава Україні». Люди привітно махають військовим руками і посміхаються. Біля воріт КПП штабу АТО розгорнулася масштабна торгівля. Придбати можна різноманітні наїдки, включно до салатів «Мімоза» та «Шуба», а також напої. Спиртне не було помічене.
На території аеродрому днями чутно стрілянину. Ні, це не атаки зловорожих сил, а тренування особового складу. Також по кілька разів на день відпрацьовується відбиття повітряного нападу. Захоплено дивишся на взаємодію операторів «Буків», «Ос» та бійців із ПЗРК та біля прицілів ЗУ.
Біля штабу АТО можна побачити різноманітну військову техніку, більшій частині якої варто було б знаходитися на передовій. Там же побачив новеньку бронемашину КрАЗ. Грізна на вигляд і потужна. Але ретельний огляд змусив почухати потилицю: можливо, я щось не розумію, але чи не варто було зробити дно в броньовика V-подібним, щоб розсіювати кумулятивний струмінь після підриву на міні? А чому сидіння для десанту прикріплено до підлоги, а не до стін чи стелі, адже при тому ж таки підриві на міні бійцям зламає не лише хребти? Хоча навіть такий «броньовичок» все одно кращий за ті старі «корита», якими часто гасають вояки.
О, приємна картина. За одним з ангарів іржавіє БМП сепаратистів, яке підірвали під час його прориву зі Слов’янська. Це вже купа брухту, який ніколи не вистрілить по українських солдатах.
Недитячі ігри українських дітей
Під Волноваху добралися без особливих проблем. Побували в штабі сектора. Знову військові наступають на одні й ті ж граблі. Пам’ятаю Сонцеве, де колись перебував штаб 72-ї ОМБР. Там не дуже піклувалися про маскування озброєння, техніки й наметів. Тут – та ж картина. Все - мов на долоні. Підвозь польовими дорогами «Града» й гати по командуванню. Позбудемося коли-небудь безпечності?
Втім, не такий страшний «Град», як кажуть. «Ми викопали й укріпили такі бліндажі, що реактивний снаряд їх не бере, - ділиться досвідом капітан-мотострілець. – Так, обстріл з «Градів» діє на нерви, але при правильному облаштуванні сховищ і укріплень можна з цим лихом упоратися».
Зенітники в полях несуть службу справно, лише відчувається накопичена втома і нерозуміння перспектив війни.
Бійців можна зрозуміти, адже армія не рухається вперед (часто навпаки, відступає), через чотири місяці закінчується строк, на який вони були призвані по мобілізації (а нових частин для заміни на позиціях не сформовано і не підготовлено), та й удома більшість залишила дітей. Такі точаться розмови під канонаду. Прийшла зима, і постало питання якісного теплого одягу, протизастудних і протигрибкових засобів. У стандартному військовому однострої багато не навоюєш.
Дорогою до Волновахи побачив, як діти граються у війну. Біля дороги вони спорудили з пеньків блок-пост, обвішали його українськими прапорцями і сиділи там у мотоциклетних шоломах.
Війна увірвалася в нашу реальність, і нам з нею жити. Не забуваймо про тих, хто стоїть стіною між нами і окупантами. Їм, як ніколи, потрібна наша допомога.
Читайте також розповіді про мої попередні поїздки:
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.