Це ніяке не АТО – це війна…

20 сентября 2014, 14:58
журналіст, волонтер, видавець, голова Білоцерківської "Просвіти"
1
447
Це ніяке не АТО – це війна…

З журналіста "перекваліфікувався" на волонтера. Але враження від поїздок в АТО не давали спокою і знаходили відображення у репортажах, які не завжди мав час ставити в блоги. Розпочинаю "ретроспективу"

Перша поїздка відбулася ще в липні, остання минулого тижня, найближча планується за кілька днів.

Тож поки я готуюсь до наступної гуманітарної місії в АТО, пропоную вашій увазі детальну розповідь про першу. Читайте, коментуйте... Далі буде...


Ідея поїздки в розташування підрозділів нашої бригади виникла не те що спонтанно, але й плановою не була. Останніми краплинами, які переповнили чашу вагань і обвалили купу «нагальних» справ, стали непоодинокі випадки протесту солдатських матерів і жінок. Тому було вирішено взяти курс на південний схід країни, аби на власні очі побачити побут бійців бригади. Єдине, що могло стати на заваді нашим намірам, – це поновлення активної фази АТО і пов’язані з цим можливості пересування територією, охопленою заколотом.

Від щирого серця - нашим воїнам

На заклик допомогти в організації поїздки відгукнулося багато людей, і вже через чотири дні завантажений під самий дах «Міцубісі Лансер ІХ», чиргикаючи заднім бампером по асфальту, вирушив у дорогу. Багажник забитий свіжою свининою, салон – коробками з ліками, консервами, сигаретами, гігієнічними засобами та іншими необхідними у солдатському побуті речами. Серед них знайшлося місце і предметам духовним – освяченим у білоцерківських храмах хрестикам. Екіпаж – ваш автор Костянтин Климчук і керівник першого Білоцерківського інтернет-телеканалу ProBC Микола Іванов.

Дорогою ми намагалися видивлятися сліди антитерористичної операції, активна фаза якої розпочалася напередодні, але особливих переміщень військової техніки не спостерігалося. Натомість наша техніка почала «барахлити», і на під’їзді до Дніпропетровська наш навантажений «міцик» після нічного марш-кидка при натисканні на педаль гальма почав виривати кермо з рук – проблема з гальмівною системою була очевидною.
 
Дніпропетровський досвід

Січеслав зустрів патріотично розмальованим в’їзним знаком і готовністю городян вирішити проблему. Вона «поглибилася» тим, що, поки ми перевантажували м’ясо у морозильну камеру на зберігання, дніпропетровці, дізнавшись про мету нашої подорожі, почали приносити допомогу військовикам. Це було надзвичайно приємно, адже батальйони з цього міста беруть активну участь у боротьбі з агресором, і тут добре відчули загрозу того, що місто й область можуть поглинути хаос і безвладдя.

На ранок в умовленому місці на нас чекали дніпропетровські побратими, які погодилися перевезти мікроавтобусом допомогу військовим у зону АТО. Щоб не потрапити в лапи «сепараторів», як кури в окріп, робимо обхідний маневр на південний напрямок. Інформації про те, де знаходяться наші й ворожі блокпости, немає ніякої. Дорогою розмовляємо про те, як відродити Україну на Сході. Нові дніпропетровські друзі переконані, що лише спілкуванням. «Одна з військових частин вирвалася із Донецька і стала в полі біля нашого міста, а ми натрапили на них випадково, - говорить Євген. – Потрібно було бачити їхні злякані, зацьковані очі. У військових залишилися в Донецьку сім’ї, а самі вони були переконані, що потрапили в лігво фашистів. Довгий час вони взагалі не реагували на спроби поговорити, лише згодом, коли жителі навколишніх сіл почали приносити їм їжу та годувати солдат, їхні серця відтанули. Перелом стався після концерту дніпропетровського рок-гурту. Тоді наші хлопці заспівали українською мовою, а студенти місцевих «вишів» спілкувалися з солдатами. Після концерту з музикантами фотографувалися півтори години і можемо стверджувати, що частина стала українською. Це була проблема армії, яку нищили, насамперед ідеологічно, двадцять років». Його товариш додає, що потрібно зрізати усі «тарілки» супутникового телебачення, яке транслює, в основному, російські канали. «Це ж не просто так рік-півтора тому почали встановлювати параболічні антени за копійки. Тепер є непоодиноким фактом те, що село україномовне, але повністю підтримує політику Москви», - обурюється чоловік.

Зона підвищеної уваги

Тим часом бачимо слід війни – підірваний залізничний міст, на якому ведуться ремонтні роботи. Рух на дорозі є, але він зовсім не такий, який можна було б очікувати в літній період у курортному регіоні. Аж ось і перший блокпост. Біля нього стоять кілька здоровенних ваговозів МАЗ із БМП на платформах. Солдати дивляться на фотоапарати неприязно, бо побоюються «зливу» інформації терористам. На блокпості чергують бійці з нашої бригади. Ті, хто несе варту, усі –в бронежилетах. На позиції – БМП та МТЛБ, башти яких розвернуті в бік найбільшої загрози терористичної атаки, хоча небезпека може прийти з будь-якого напрямку. Харчів у солдат вистачає, сухпаї не їдять. Пропонуємо уділити харчів – відмовляються, хоча взяли кілька пачок чаю та печива, а також м’яса «на шашлик».

Жоден «колорад» не проповзе

Тим часом з поля вискакують кілька військових вантажівок. На дверцятах висять «броники». Бійці – небагатослівні. Пропонують перевантажитися до них, але у такому разі час нашого перебування в дорозі значно збільшується. Коротка нарада й інструктаж по маршруту - і автомобілі рушили на завдання, а ми - своєю дорогою. Наша ціль – Маріуполь.

Портове місто зустрічає нас характерним запахом диму із труб металургійних комбінатів і блокпостом, на якому несуть варту бійці батальйону територіальної самооборони. Тут усе набагато серйозніше. Автомобілі оглядають ретельніше, пальці - на гашетках. Одразу видно, що урок недавнього сумного минулого подіяв на маріупольців. В’їжджаємо у місто. На його вулицях зовсім мало людей і автомобілів, що зовсім не характерно для майже півмільйонного Маріуполя. Повертаємо на центральний проспект, на асфальті якого видно сліди від вузеньких траків БМП. На площі біля пам’ятника Іллічу (от варто було б його завалити) стоїть будівля з вибитими вікнами й обгорілими стінами. На даху прикріплено український прапор. Пригадуються кадри з Інтернету, коли наші БМП розбивали барикади на цих вулицях, а також полонення білоцерківського водія «швидкої допомоги».

Зупиняємося біля одного із супермаркетів, щоб закупити для солдат солодощів. Полиці, прямо скажемо, не вражають багатством асортименту. Купуємо козинаки, фасовану халву тощо. Персонал намагається нам допомогти, бо виторгу немає, ще й підвіз продуктів обмежений. Виходжу з крамниці й проходжуюся вулицею. Вулична торгівля йде, хоча і не дуже жваво. Розмови – про війну і про футбол. Бажають, щоб війна закінчилася, а футбол, відповідно, продовжувався. Ну, не дивно. Як на мене, то особливих симпатій до України у маріупольців ще немає, але й до «сепараторів» - теж. Люди побачили, у що може перетворитися місто, коли на вулицях безчинствують польові командири й банди озброєних маргіналів, хоча багато хто звинувачує в цьому «київську хунту»  (почув думку, що саме ця «хунта» продає танки терористам, але то таке – клініка).

Не всі постріли - у терориста

Якщо дорогою до кінцевої мети подорожі нам зустрілися зо два десятки автомобілів, то й добре. Люди причаїлися і не ризикують роз’їжджати місцевими дорогами. Дуже легко можна позбутися не лише свого транспортного засобу, але й життя, адже на місцеві правоохоронні органи надії немає ніякої. «Для них служба в МВС - лише прикриття власного бізнесу», - говорять місцеві. Лише де-не-де у полях працюють комбайни. Дивишся на це жовтопшеничне море, і хочеться, аби вже прийшов мир на цю багатостраждальну землю. Але потрібно, щоб місцевий люд трохи протверезів від «радянщини», «російщини», бо рецидиви війни проявлятимуться довгі роки, і цей край перетвориться на пустку.

Заїжджаємо в село, питаємо про розташування військової частини. Селяни мовчать або кажуть, що не знають про таких. Не віримо, адже явно видно, що військові тут -часті гості, бо каса крамнички повна,  на підлозі стоять ящики з цукерками, ковбасою і «спайки» мінеральної води. Нас відправляють на блокпост. Тут приймають жорсткіше, ніж будь-де. Машину не «трусять», бо серед солдат є дніпропетровці, й вони бачать знайомі номери, але тримають нас «на мушці». Про військову частину теж мовчать. Раптом лунає автоматна черга. Миттєво хлопці розвертаються у бік пострілів, і звідусіль почулося металеве клацання зведених затворів і знятих запобіжників. Придорожня посадка оживає,  виявляється, бійців там чимало. Робиться трохи лячно, але скоро «попускає». «То якийсь дебіл бронежилет випробовує», - пояснює з легкою посмішкою кулеметник. По його очах видно, що, не дивлячись на певний стрес, «дебіла» він не засуджує,  скоріше, навпаки, хлопцеві кортить дізнатися результати випробувань.

«А ви зможете зробити фугас?»

Нарешті ми проїжджаємо в розташування частини. Автомобіль гуцикає по степовій дорозі, і ми впираємося у КПП. Перед нами проходить колона з кількох вантажівок і БТР. Біля шлагбаума нас затримують і просять зачекати. Сидимо в автомобілі, бо до прогулянки обабіч дороги аж ніяк не заохочують лаконічні написи на дерев’яних табличках: «Обережно! Міни!».

Нас запускають на територію. Придивившись пильніше, бачимо багато військової техніки, вкритої маскувальними сітками. Діловито ходять офіцери та перебувають на чатах солдати. По периметру встановлена на пряму наводку протитанкова артилерія, на узліссі – міномети.  О, вже з кущів привітно махають руками знайомі. Добре, ми підійдемо, але трохи згодом. Командир заклопотаний – іде операція. Зрештою знаходить п’ять хвилин і підходить поспілкуватися. Одразу запевняє, що в район бойових дій ми не потрапимо, бо там надзвичайно гаряче.

«Ми на сьогодні зайняли позиції, які не дають шансів терористам для оперативного маневру і підвозу підкріплення. Ситуація надзвичайно серйозна, і хочу всіх запевнити, що ні про яку антитерористичну операцію мова не йде, - рубає фрази полковник. – Тут точиться справжня війна між двома арміями. Проти нас задіяні артилерійські системи великих калібрів, реактивна артилерія, зенітні установки, бронетанкова техніка. З боку супротивника воюють професіонали. Ну який же «ополченець» зможе виготовити вибуховий пристрій «фугас у фугасі» чи такий, що вибухає від взаємодії з вихлопними газами двигуна внутрішнього згорання? От ви - можете? Ми швидко пристосувалися до війни, а мої артилеристи – просто молодці. Нещодавно їм довелося відбивати танкову атаку на наші позиції. Першу «коробочку» ми запалили майже одразу, а друга відійшла. Незабаром повернулася, і я для себе вирішив, що втрат цим гадам не пробачу. Хлопці «накрили» танк із перших залпів. Потім російські телеканали волали про високоточну зброю. Люди – ось наша високоточна зброя. Є втрати і в нас. На жаль, на сьогодні маємо три «двохсотих» (вбитих) і дванадцять «трьохсотих» (поранених). Але й ми «накришили» противника достатньо. Близько тисячі поклали».

Тут легко можуть послати… в баню

У реальність таких цифр не одразу вірилося, але згодом вони знайшли підтвердження з інших джерел. Тим часом проїжджаємо до складів. Вивантажуємо допомогу, робимо кілька фото, і наші побратими з Дніпропетровська вирушають у зворотну дорогу. Не гаючи часу, солдати розбирають м'ясо на шматки і закладають у морозильну камеру. Ліки відправляються на склад, і вояки радіють знеболювальним препаратам. Заходимо в продуктовий склад. Там складені крупи, макарони, м’ясні та рибні консерви, сухпаї. Звертаю увагу, що харч калорійний, але одноманітний, а кілька в томатному соусі - явно не найкраща їжа для бійця. Печія і спрага при довгому вживанні такої продукції гарантована. Міністерству оборони варто не «зажучувати» кошти і вводити в раціон рибу в олії. Ех, мрії… Одразу стає зрозуміло, що зі свіжим м’ясом і рибою тут геть погано. Розуміємо, що передові бойові підрозділи харчуються сухпаями, бо про облаштування польової кухні та приготування гарячої свіжої їжі мова не йде. Усе це трохи нагадує війни двохсотлітньої давнини, але ясно, що зараз питання навряд чи вирішиться, а от реформування системи харчування військових просто злободенне. Бійці передових батальйонів хвалили «натівські» сухі пайки з самопідігрівом, які давали змогу підкріпитися гарячими стравами. Поївши кілька днів гречаної каші та паштетів із сухпаїв, можу констатувати, що харч доволі смачний і поживний, але розмаїття асортименту консервів і введення туди запаяного в поліетилен хліба, м’яко кажучи, напрошується.

У тому підрозділі, де ми перебували, проблеми із підтримуванням фізичної форми і особистої гігієни не було. Там була розгорнута польова баня, куди, як стверджують військовослужбовці, й генерали не гребують заходити, а також пральня та польова кухня. Крім того, майже біля кожного скупчення наметів солдати облаштували літній душ і вбиральні. Смороду не відчувалося, все доволі чисте, і сміття не розносилося територією. Також хлопці поробили імпровізовані гімнастичні снаряди, тож перекладина чи брусся не були дивиною.

Стрілянина, «безпілотник», дівчата…

Поки знаходили місце для ночівлі, почалася стрілянина. Подумалося, про атаку сепаратистів, але виявилося, що над нами кружляє «шпигун-безпілотник». По ньому відкрили вогонь з усіх видів зброї. Тріщали автомати й кулемети, поодиноко ляскали СВД, в полях басовито «гавкали» зенітні установки. На жаль, того разу ворожий апарат не вдалося звалити. Він скинув дві штуковини, які розірвалися зі звуком, подібним до пострілу з підствольного гранатомета, внаслідок чого утворилося дві невеликі «воронки». Там працювали «особісти», але про результати не доповіли нічого. Що ж, не ті поки що у нас повноваження.

Хлопці аж із штанів вискакували, намагаючись збити «безпілотника»

Зате дізналися, що військовослужбовцям почали виплачувати «бойові» надбавки, тож тепер воїни стали відчувати, що держава виконує взяті на себе зобов’язання. Про це вони говорили, коли ввечері дивилися новини біля пересувного телецентру. Правда, в їхніх голосах була й гіркота від того, що ці гроші почали виплачувати лише зараз. А ще є проблема з тими солдатами, які були призвані по мобілізації. Сьогодні багато хто із них позбувся роботи, а знайти її зараз, в умовах тотальної економічної кризи, практично неможливо.

Вони в курсі останніх новин

Зустрічали ми й жінок на службі. Загалом військові не дуже охоче давали інтерв’ю, але дівчата швидко погодилися. Вони геть молоді, недавно закінчили Макарівське медичне училище. Там же й були призвані до війська. «Нам сказали, що служба буде короткою, днів десять. Натомість ми вже перебуваємо тут більше ніж три місяці. Чоловіки ставляться до нас з повагою, і певні жіночі особливості нам не перешкоджають виконувати свої обов’язки. Але скучили за домом, та й рідним не кажемо, де ми», - говорять юні медики. Після їхніх слів робиться дуже соромно за здорових чоловіків, які «шаряться» у бронежилетах на Хрещатику й усім розказують, як потрібно захищати Батьківщину.

Що означає слово «работать»

А надвечір були інші розмови про те, як воно там, на передовій. Ось кілька уривків розповідей очевидців війни на Східному фронті.

«…Спочатку було дуже важко натискати на гачок, але коли нас почали відстрілювати, незважаючи на довбане перемир’я, то прийшло розуміння: якщо не ти, то тебе. Стріляємо… Терористи лізуть прямо під перехресний вогонь автоматів, кулеметів, гармат. Коли збираємо трупи, то не всіх можна ідентифікувати. Поскидаємо тіла на «броню», привеземо в штаб – розбирайтеся. Відмили «беху» від крові й поїхали далі «работать». Найгірше було під час «перемир’я». Щоночі йшли автоколони із погашеними фарами через кордон, по сорок-п’ятдесят машин. Пройде такий караван у село, а через годину звідти починається артилерійський чи мінометний обстріл. Це зараз уже можна не церемонитися».

«…Чи беремо ми полонених? Так, якщо вони здаються, але таких мало. Вони коли не можуть відірватися від переслідування через поранення, затискають у руках гранати з висмикнутим кільцем чи лягають на них. Буває, підбігаєш до «сепаратора», кричиш: «Здавайся!», а він приставить ствол до підборіддя, натисне на гачок і «ушол».  Ми не добиваємо поранених, навіщо брати зайвий гріх на душу? Відкинеш ногою «ствола», скрутиш руки, передаси «особістам» - та й далі «работаєш».

«…Якось стоїмо на висотці, й щось наче муляє. Вмикаю «нічника» й бачу, що в посадці – якийсь рух. Даємо постріл туди, а з-за дерев почали виповзати КамАЗи. Ну, ми гармати й крупнокаліберні кулемети розвернули – й давай «работать». Рознесли колону в «хлам». Коли снаряди перестали вибухати (а колона перевозила боєприпаси), то не можна було спокійно дивитися на те місиво».

«…Входимо в села, там усі радіють: «Ми вас так чекали, місяць у підвалах жили!» Стаємо, окопуємось за селом, аж звідти ПТУР* летить. Ми туди, питаємо у місцевих: «Хто стріляв?» Мовчать. Ми назад відходимо на позиції, під ранок на нас іде атака з боку села. «Отработаєм» по цілям, а потім перевіряємо кишені трупів. А у покійника – паспорт із печаткою, яка засвідчує, що «жмур» був у визволеному селі зареєстрований».

«…«Хавки» вистачає, а от із «брониками» та водою – біда. Від початку АТО бігаємо за «сепараторами» в футболках. Воду дощову доводиться збирати чи з болота брати. Перекип’ятиш, процідиш через марлю і п’єш. Гидота, але що поробиш? Якось зайняли позицію на териконі й три дні там перебували. Так калюжу геть вичерпали. Зачерпнеш тієї каламуті й чекаєш, поки вугілля осяде. Потім – кип’ятіння і проціджування. Одного разу дорвалися до болітця і вирішили одяг випрати. Випрали, а води нам не підкинули. То після кип’ятіння зібрали марлею мило та й випили. Та і їжа яка? Сухпай, а хочеться гарячого».

«…Позиція була у нас на териконі. Прямо під ногами – територія Росії. Вночі звідти – обстріли. Вранці питаємо у російських «поганців», чи не бачили вони чогось підозрілого, а ті лише головами хитають, ні, мовляв. А у самих за спинами в кущах – ящики з мінами, трохи збоку - підготовлена позиція для міномета, а під ногами - гільзи від патронів до КПВТ**. Тож від злості на них іноді йдемо «до вітру» згори на російську територію».

Чи будемо жити за новими правилами?

Невдовзі ми поверталися назад. Їхати довелося кукурудзяними і соняшниковими полями. В медичному автомобілі їхали ще два учасники АТО. Вони передчували зустріч із близькими, сміялися з солдатів на наших блокпостах, але коли ми в’їхали у невеличке містечко і зупинилися на світлофорі, то один із них тихо сказав: «Якось я відвик від цих яскравих вивісок на крамницях», а потім подумав і додав: «Найкращі правила дорожнього руху – це коли йдеш колоною БМП, і в тебе на перехресті в усі боки - зелене світло».

Рано чи пізно ця війна закінчиться. Перемога буде за Україною, якщо керівництво не продасть державні інтереси. Якщо ми переможемо, то нам потрібно буде віддячити хлопцям за країну, а якщо виникнуть складнощі, то АТО необхідно буде проводити на Банковій. Ігри закінчилися.

* ПТУР – російська абревіатура протитанкової керованої ракети.
** КПВТ – російська абревіатура великокаліберного кулемета Владімірова 14,5 мм.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: армия,волонтеры,війна
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.