Нерозділена любов

Кожен киянин повинен це прочитати

«Милый, милый Киев!.. Как соскучился я по твоим широким улицам, по твоим каштанам,   по   желтому   кирпичу   твоих   домов,  темно-красным  колоннам университета. Как я люблю твои откосы днепровские! Зимой  мы катались там на лыжах,  летом лежали  на  траве, считали звезды  и прислушивались  к ленивым гудкам ночных пароходов...»

Як ви думаєте, хто це написав? Не буду довго тримати інтригу – це Віктор Некрасов. Архітектор, сценограф, фронтовик, сценарист (фільм «Солдати» зі Смоктуновським це по його повісті  «В окопах Сталінграда») та киянин. Ні, киянином він був перед усім. Ця любов до міста до його духу та минулого ллється майже з кожного некрасівського рядка.

Сьогодні столітній ювілей Некрасова. Не впевнений, що його сьогодні згадає нинішня київська влада, але кожен киянин повинен його прочитати. І потім хоч раз пройти маршрутом із «Міських прогулянок»: побачити ранковий ще сплячий Хрещатик, уявити собі Троїцьку церкву, яка була напроти театру оперети, спробувати вдихнути аромат міста та почути його мелодію:

«У подземного перехода осаждают продавщицы цветов, они нас хорошо знают. «Возьмите ландыши бабусе, свеженькие, только из леса... » Мама любит ландыши, и весной у нас вся квартира в ландышах. И в распускающихся веточках тополя, каштана, клена. Потом сирень, жасмин, к концу лета гладиолусы, осенью георгины, астры... «Вы только побрызгайте их сверху, долго стоять будут... ». Иногда наших баб нет, их разгоняет милиция. Зачем? Почему? Кому они мешают? Дядя одного моего знакомого, крупный чин в милиции, объяснил: «Безобразие! Замусоривают только Крещатик лепестками!» Действительно, безобразие, того и гляди утонет Крещатик в лепестках роз...»

Віктор Некрасов не  хотів підлаштовуватись під аморальні правила тоталітарного режиму. Він відмовився писати на замовлення, прославляти правлячу партію, брехати або хоча б мовчати. Письменник-фронтовик став дисидентом і влада не залишилась в боргу. Некрасова, незважаючи на його яскравий талант, любов читачів та його бойові нагороди позбавили будь-яких засобів для існування, а згодом вичавили за кордон. Він помер в еміграції за тисячу кілометрів від  свого улюбленого Києва. Києва, який звик не реагувати на загибель своїх найкращих дітей, на блюзнірство, цинізм та жорстокість влади.