Експорт лісу як ілюстрація української колоніальності

Україна є неоколонією не тільки політично, але й економічно.

Про це яскраво свідчить ситуація з експортом деревини.

Зняття мораторію на вивіз лісу є однією з умов отримання макрофінансової допомоги ЄС. Раніше прихильники чинної української влада намагалися показати цей факт як вигадку всюдисущих “агентів Кремля”. Але зараз ці вимоги з боку ЄС перестали бути секретом. Цього не приховують і представники Євросоюзу.

Єврокомісар із питань торгівлі Сесілія Мальмстрьом відверто висловила сподівання на те, що український уряд скасує мораторій на експорт деревини. Чиновниця заявила: “Ми сподіваємося, що скоро зможемо виплатити наступний транш макрофінансової допомоги. Це пов'язано з виконанням трьох умов: перша — закон про незалежного енергорегулятора, що вже вирішено, друга стосується внутрішньо переміщених осіб і тут лишилася певна робота. Третє питання, яке ще не вирішене, стосується заборони на експорт деревини”.

Існують великі побоювання, що український уряд задовольнить вимоги Євросоюзу. Клептократія, корумпованість і ставка на колоніальний характер господарства призводять до того, що бюджет доводиться постійно латати за рахунок кредитів, отриманих на невигідних для України умовах.

Ситуація з експортом деревини (і легальним, і контрабандним) яскраво показує, в якій економічній ситуації знаходиться Україна. Замість виваженого підходу до лісових ресурсів і стимулювання власної меблевої та інших деревообробних галузей відбувається варварське нищення українських лісів з метою їхнього продажу закордон. А це не лише збитки для економіки, але й удар по екології.

Українські ділки, котрі займаються вирубкою та експортом лісу, байдужі до довкілля і економічних інтересів усієї країни. Для них головне — це швидкий прибуток. З України дешево вивозиться ліс, зате імпортуються готові меблі (дорогі, якщо якісні і нерідко шкідливі для здоров'я — якщо дешеві).


Україна гостро потребує економічного націоналізму: стимулювання власного виробництва, державного протекціонізму, стратегічного підходу до розвитку національного господарства. Без цього ми й надалі будемо сировинним придатком до більш успішних економічних і політичних гравців. А без підняття економіки дуже важко звільнитися і від політичного колоніалізму.

Але парадокс ситуації полягає в тому, що економічного націоналізму не буде без націоналізму політичного, без радикальних, революційних політичних змін. Від кого очікувати  державного протекціонізму і стратегічного підходу до розвитку господарства — від тих, хто, перебуваючи при владі, грабує країну?

Україна потребує націоналізму на всіх рівнях суспільного і політичного життя. Без задоволення цієї потреби ми й надалі будемо неоколонією.