Як відомо, українські тарифи в цілому і київські - зокрема, на вивезення сміття, останнього разу змінювалися ще у 2010 році. Сьогодні майже 2014-тий, і та ж солярка 4 роки тому коштувала 6 гривень 80 копійок за літр, а насьогодні – сягнула 10-ти гривень.
Не стоїть на місці і ще один показник, який впливає на тарифи, – мінімальна заробітна платня. Якщо у грудні 2010 року держава встановила мінімалку на рівні 950-ти гривень, то сьогодні цей показник, від якого у нас «танцює» дуже і дуже багато цифр, зупинився на позначці 1142.
Але ж тарифи, попри зміни своїх складових, уперто стоять на місці. Таке велике уперте тарифне стояння пов’язане з тим, що починаючи з 2010 року Україна перебуває у смузі перманентних виборів і виборчих кампаній. І під час цих кампаній, політикани з різних політичних груп роздають обіцянки не підвищувати ті «зловісні» тарифи, бо ж хоча з економічної точки зору такий захід є конче необхідним, натомість, з точки зору партійно-політичної логіки, - річ абсолютно непопулярна, а значить – шкідлива.
Тому будь-який політик, навіть новачок у цій справі, переважно, вчорашній бізнесмен, занурюючись у процес політичної демагогії, наче мантру повторює, що тарифи або не будуть змінювати, або змінюватимуть та не зараз.
Як правило, такі обіцянки даються за чужі гроші. Таким чином, відбувається фактичне розпорядження бюджетами, які тим горе-політикам не належать. Хто і за які гроші згодом має компенсувати наслідки такої горе-тарифної демагогії? Досвід показує, що дірки потім затикають в житловому фонді.
Продовжуючи розмову про вплив на стан українських тарифів політиків місцевого і загальнодержавного рівня, необхідно сказати, що така горе-політика примудряється залізти ще й у «кишені» енергогенеруючих компаній, постачальників газу, води, фірм, що ремонтують ліфти, підприємств-перевізників сміття та інш.
Саме через політично вмотивоване стримування тарифів, через перманентну передвиборчу гонитву, в Україні відсутні нормальні полігони, не має жодного сміттєспалювального заводу, на якому б спалювалося сміття за всіма європейськими вимогами.
Сумна арифметика галузі і роздільне збирання сміття
Усі вже давно зрозуміли, що сміття треба збирати роздільно. І для такого роздільного збирання сміття, до півтора мільйона контейнерів для збирання твердих побутових відходів необхідно додати ще стільки ж, тобто 1 500 000 контейнерів для роздільного збирання сміття. Вартість одного контейнера для роздільного збирання сміття коливається у межах 2,5 – 3,5 тисяч гривень. Це щодо закупівлі контейнерів, не враховуючи того факту, що ще на кожні 400 контейнерів необхідно мати окремий спецавтомобіль-сміттєвоз, а, на додачу до цього, на 1000 - 3000 контейнерів необхідно поставити ще й лінію з сортування сміття.
Якщо здійснити необхідні обчислення, то сума виходить з багатьма нулями. А саме – 4 500 000 000 гривень. Чотири з половиною мільярди гривень необхідні лише для закупівлі контейнерів для роздільного збирання сміття. (Зрозуміло, що таких коштів у держави – немає). Отака сумна арифметика.
Виходячи з цієї арифметики, сьогодні в Україні функціонує так званий ринок перевезення сміття. Саме через політико-тарифну демагогію, яка не може керувати згаданими вище цифрами в адміністративному режимі, в Україні склалася проблемна ситуація, приміром, з робітниками галузі.
Та попри все це, кожен керівник ЖЕО вам скаже, що вивезення 1-го контейнеру звичайного (тобто нерозділеного сміття) складає у середньому біля 46-ти гривень, а розділеного – близько 38-ми, а дешевже – просто нерентабельно. Щоправда працівники ЖЕО промовчать про те, як у контейнери для роздільного збирання вони іноді вкидають нерозділене сміття. Та про це – далі.
Від справ тарифних до звичайного виховання
Поряд зі згаданими тут замашками політиків і тарифними цифрами, які є річчю упертою, ніщо так не впливає на процес вивезення сміття, а саме – на його здешевлення або подорожчання, як культура самих мешканців, які нерідко вкидають у контейнер для розділеного сміття казна що.
І таке чи то невігластво, чи то недбальство недобросовісних громадян і окремих двірників та майстрів ЖЕО, призводить до того, що вже на сміттєвій лінії доводиться перебирати руками так звані «хвости», кількість яких нерідко сягає 80 % від основного обсягу сміття.
Показово, що в країнах, які дотримуються європейських вимог, кількість тих «хвостів» не перевищує 3-4 відсотків. Саме їх вивозять на полігони, які у цивілізованих країнах не захаращують навколишнє середовище.
Цього не можна сказати про чималу кількість українських полігонів, які нерідко є напівлегальними. Вони часто перебувають в жахливому стані, навіть без натяку на якусь огорожу, забруднюють навколишнє середовище, а якщо горять у літку, то ще й отруюють повітря та місцевих мешканців.
Втім, «послуги» таких напівлегальних полігонів є доволі затребуваними з огляду на їхні низькі ціни на вивезення сміття. І такий полігонний «демпінг» також утворився через несправедливі тарифи.
Зважаючи на порушені у цій публікації проблеми, а саме – наявність, з одного боку, своєрідної політичної змови (яка триває вже близько чотирьох років) щодо такого-собі алогічного тарифного «статус-кво», на яке поки що заплющує очі держава, з іншого боку, бідного і не дуже прошарку населення – основного споживача названих послуг, яке не бажає підвищувати відповідну культуру (а держава не вдарила пальцем об палець задля підняття цієї культури), маємо і адміністрування, і латання дірок в житловому фонді, і напівлегальні неекологічні полігони. І багато чого іншого, чого не повинна мати держава, яка знаходиться у географічному центрі Європи і наполегливо стукає в європейські двері.
Прикметно, що таке напів-радянське «статус-кво», що характеризується несправедливими і неринковими тарифами, зберігається в Україні за умови відсутності фахової громадської думки і компетентної громадської сили, яка б могла авторитетно розпочати відповідну суспільну дискусію.
Тож насьогодні склалася ситуація, коли підприємства, що працюють на київському ринку перевезення сміття та поводження з відходами об’єдналися задля розв’язання, зокрема, і вищезгаданих проблем. І запрошують до дискусії всіх колег, які працюють в інших регіонах України.
А дискусія така вже давно назріла, навіть запізнилася на кілька років. Та, як відомо, краще пізніше, ніж ніколи.
Олег Костюшко,
генеральний директор Асоціації «Український екологічний альянс»