Право народів на самовизначення? Чи прихована жага влади.

В сучасному світі все частіше звичайний сепаратизм

демонструється як визвольна війна чи боротьба за незалежність знедолених народів. Право народів на самовизначення сьогодні здебільшого використовується як інструмент маніпуляції у великій політиці. Народи, що прагнуть незалежності стають заручниками владних амбіцій окремих осіб, груп та навіть держав.
Наприклад, під приводом надання допомоги Косовській автономії у боротьбі за самостійність, США було реалізовано принцип «розділяй і володарюй». Адже сильна сербська держава могла б відіграти роль акумулятора балканських і південнослов’янських народів та виступити самостійним геополітичним центром східної Європи. Це заважатиме Америці нав’язувати балканському регіону свої, переважно економічні, інтереси. Мета розчленування Сербії напрочуд співпала з інтересами керівництва Автономного краю Косова і Метохії, яке у разі створення суверенної держави очолить державу, а не край.
Законодавство багатьох країн світу захищає єдність і неподільність держави. Практично жодна з діючих нині федеральних конституцій не визнає за суб’єктами федерацій права на вихід з федерації. Навіть держави з тривалою демократичною традицією поступаються нею та беруться за зброю, коли йдеться про цілісність території. Наприклад, у минулому столітті в Швейцарії (1847р.), збройним шляхом були придушені спроби сецесії так званого Зондербунда (союзу, що об’єднав 7 кантонів). Такою самою виявилась доля конфедерації південних штатів в США в ході громадянської війни 1861–1865 років. 
Та й сьогодні, коли йдеться про територіальну цілісність, демократичні цінності стають вторинними, адже придушуються спроби сепаратизму шляхом політичного, економічного тиску і навіть зброєю, всіма державами світу, які стикаються з цією проблемою, незалежно від політичного режиму.  
Не зважаючи на правове забезпечення принципу територіальної цілісності,  громади, що прагнуть до від’єднання є не лише в країнах третього світу, а й в розвинених країнах (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Канада, Швейцарія, Франція, Ізраїль, Румунія, Сербія, Азербайджан, Грузія, Молдова, Росія, Лівія, Індія, Шрі-Ланка, Китай, Пакистан, Нігерія, Ефіопія, Сомалі, Судан, Мозамбік, Ангола, Чад  тощо).
Зазвичай, на широкий світовий загал демонструються етнічні причини сепаратизму. Але здебільшого конфлікти є наслідком зіткнення  економічних інтересів, коли за поверхневими національними суперечностями стоять інтереси правлячих еліт, їх невдоволення своїм другорядним станом по відношенню до загальнодержавної владної верхівки. Справжні цілі місцевих еліт приховуються під принципом права народів на самовизначення, зазначеним в Статуті ООН, або простіше кажучи, боротьбою за незалежність.
Крім того, країнами, що прагнуть до лідерства в геополітичних регіонах, ідея самовизначення народів використовується для ослаблення інших держав зсередини. Не секрет, що сепаратистські рухи в інших державах підтримують США, Росія, Туреччина та деякі інші країни.
Особливо гостро постала проблема з самопроголошеними державами Придністров’я, Південна Осетія, Косово, які на порушення національного законодавства провели референдуми та в односторонньому порядку проголосили себе незалежними державами. Такі дії слід вважати посяганням на територіальну цілісність (що є політичним злочином).
В світовому інформаційному просторі необґрунтовано і штучно підтримується думка про суперечливість двох принципів – принципу територіальної недоторканості, та принципу права народів на самовизначення, що дає можливість сепаратистським рухам виправдовувати свої злочинні дії нормами міжнародного права. Натомість протиріччя немає, якщо розглядати ці принципи в контексті конкретно історичних умов в яких вони були закріплені у міжнародно-правових актах. Принцип права народів на самовизначення був спрямований свого часу проти колоніалізму і його не слід тлумачити як санкціонування сепаратистських дій.
З цього приводу Бутрос Бутрос-Галі (Генеральний секрета ООН 1992– 1997) у праці «Порядок денний для миру», характеризуючи джерела конфліктів у сучасному світі, писав: «Існують кордони, далі яких самовизначення не може йти», а також те, що «якби кожна етнічна релігійна група претендувала б на державність, то не було б меж фрагментації».

Зауважимо, що в світі переважна кількість держав історично склались як багатонаціональні, а деякі як мультинаціональні (Індонезія – більше ніж 350етносів, Нігерія більше 200 етнічних груп, Росія – більше 200 національностей, Україна 127 національностей) і, як показує життя, утворення національної держави на просторі, де історично склалась багато національність є скоріше дестабілізуючим фактором. Та й насправді, для того щоб розвивати свою мову, звичаї, віру, традиції зовсім не обов’язково мати свою державу.
Тож, на часі світовій громаді звільнятись від захоплення ідеями самовизначення та усвідомити, що під шляхетною боротьбою за незалежність криються економічні інтереси, особисті владні амбіції та конкуренція за домінування у геополітичному просторі.