Інформатори чи стукачі

У 2010 році за рівнем сприйняття корупції

серед 178 країн світу Україна розділила 134 місце разом з Азербайджаном, Нігерією, Гондурасом, Того, Бангладешем, Філіппінами, Сьєра Леоне та Зімбабве. Всі ці країни отримали 2,4 бали з десяти можливих (данні міжнародної неурядової організації Transparency International). Лише ледачий дописувач цього року не згадував цей рейтинг і почесне в ньому місце України.

На перший погляд все просто, хто з країн багатший – у того й рівень корупції нижчий, та не все так однозначно. Активну роль у подоланні корупції відіграє не лише влада, а й суспільство. Аналіз даного рейтингу доводить, що безумовну роль у сприйнятті корупції відіграють:

1)    рівень економічного розвитку держави;

2)    особливості  менталітету;

3)    історичний досвід.

В Україні всі три зазначені фактори сприяли нинішньому «розквіту» корупції. Однак, цей самий менталітет заважає нашому громадянському суспільству брати посильну участь у заходах протидії та запобігання корупції спільно з державою.

Проблему корупції неможливо подолати виключно зусиллями представників влади, адже є інша частина суспільства, яка покірно дає хабарі і замовчує даний факт. Не секрет, що корупційні злочини, мають один з найвищих рівнів латентності (прихованості). Правоохоронні органи, не можуть ефективно протидіяти корупції, адже мають справу лише с одиничними (на тлі тотальної корупції) повідомленнями про вчинення корупційних правопорушень. 

Часто докази у справах про корупційні правопорушення надаються  «інформаторами». Практика європейських країн у боротьбі з корупцією показала, що співпраця з «інформаторами» та забезпечення їх захисту є одним з важливих аспектів антикорупційної політики держави. Йдеться не про «таємних агентів», що є співробітниками правоохоронних органів та не про співробітників служб внутрішньої безпеки, а про всіх свідомих державних службовців та інших громадян, яким стало відомо про факти корупції.

Однією з 25 вимог GRECO до України було – запровадити захист від негативних наслідків осіб, які добросовісно інформують про відомі їм факти корупції (захист інформаторів). Адже посадовці або інші громадяни, які добровільно повідомляють керівництву про ймовірне корупційне діяння (інформатори), не мають спеціального захисту за законом.

Трагічна історія радянської доби, спотворила сприйняття громадянами нашої держави, особи що сумлінно сповіщає про вчинений злочин. Адже свого часу за доносами розстрілювали тисячі наших співвітчизників, а побоювання присутності «людини з КДБ» у трудовому колективі й досі привидом лякає наших громадян. Проблема колективної свідомості давно описана в науковій літературі, проте ніхто з борців проти корупції не роз’ясняє сьогоднішнім громадянам України різницю. Адже за часів сталінських репресій звинувачували людей у політичних злочинах, тобто злочинах проти Радянської влади, ідеології. Як гіркий осад з тих часів, «стукачів» в Україні заведено зневажати. Однак у Європі, куди в своїх мріях прагне значна кількість українців, людина, котра сигналізує про можливу злочинну діяльність чиновника, вважається добропорядним і сумлінним громадянином.

Замість того щоб відстоювати свої права та захищати себе від свавілля чиновників, наші громадяни часто грають у псевдо «мораль» та замовчують відомі їм факти.

Якщо ви думаєте, що хабар, який дав підприємець чиновнику за видачу ліцензії на свою діяльність, чи за дозвіл на оренду землі для МАФ, вас не обходить, то ви глибоко помиляєтесь. Витрати на всі хабарі підприємці  закладають у ціну, яку ви потім сплачуєте за товари та послуги.

Необхідно змінювати нашу колективну свідомість зі стану заляканості до стану відповідальності кожного з нас за наше спільне буття в цій державі.

Здорове суспільство засуджує тих, хто вчиняє злочини, а не тих, хто про це повідомляє.