Чому Україна досі не в Європі

Задумався чому Україна до цих пір не в Європі, але і нестала Білоруссю

Україна після розпаду Радянського Союзу опинилась в складній ситуації. І причин тому було дві.

Перша – це відсутність центру управління за радянського часу. Центр був у Москві. В Києві тільки виконували прийняті рішення. Відповідно була відсутня середня ланка – реальний центр - кухня управління з власними традиціями, відповідним досвідом.

Друга – відсутнє активне громадянське суспільство, з власною державницькою думкою, розумінням процесів, культурою та здатністю контролювати владу.

Країни Центральної та східної Європи по-перше зберегли залишки громадянського суспільства, оскільки уникли тотальних Сталінських зачисток у вигляді голодоморів та масових репресій. По-друге в цих країнах існували центри управління, прийняття рішень. Відповідно збереглись управлінські традиції та культура прийняття рішень в середній ланці.

В таких умовах постать безпосереднього керівника держави, який опинявся при владі на момент отримання незалежності не відігравала ключового значення. Рано чи пізно вони все одно ставали на шлях, що приводив до побудови громадянського суспільства та відкритої ринкової економіки.

Росія, Україна, Білорусь.

З цих трьох країн тільки в Росії, на момент розвалу союзу, існував реальний цент прийняття рішень. Білорусь та Україна в перші роки своєї незалежності головним чином тільки «мавпували» за Москвою, повторюючи їхні заходи з певним запізненням та незначними відмінностями. Тут так були навчені. Так було заведено і іншого вони (як вище керівництво так і середня ланка) просто не знали.

В Росії, Білорусі та практично всій Україні було тотально знищені будь які елементи громадянського суспільства. Як наслідок поза владними кабінетами не існувало будь-яких проявів державницької думки. Цілі покоління були виховані в «совковому стилі», головним правилом якого було не втручатись в державні політичні справи. Така пасивність суспільства дозволила власть-імущим чиновникам привласнити на свою користь державне майно та дозволила їм сформувати та утвердити модель, за якої чиновник є головною привілейованою кастою в суспільстві - отримати казкові пільги та привілеї, нахабно заволодіти державною власністю, прийняти законодавство що робить народ прислугою чиновників, заставляє принижуватись по найменшій причині та платити мзду.  

Цікавим є той факт як чиновницька автократія страшиться будь-яких проявів громадянського суспільства. Достатньо глянути на Росію та Білорусь. Громадянське суспільство їх ворог. На боротьбу з ним направлена вся медійна пропагандистська машина. І не тільки. Правоохоронні органи, що обслуговують касту, активно подавляють будь-які ознаки зародження активності громадськості в будь-яких формах. Як противага культивується міф про доброго царя. Путін – те, Путін – се, добрий Бацька і т.д.

Надії на те що хтось згори прийде та буде встановлювати іншу «справедливу» систему просто наївні.

Ніхто не стане наступати собі на горло.

Рівні можливості для всіх – це втрата можливостей для «касти».

Україна, яка так схожа в переважній частині на Білорусь, має все таки одну відмінність. Це наявність території, яка не зазнала в повній мірі всіх «прелєстей» Сталінських зачисток – Галичина. Тут, як і в центральній пост-комуністичній Європі збереглись залишки традицій громадянського суспільства. Народний Рух. Готовність населення до активної участі в політичному житті держави, стали тією основою, яка хоч і не дозволила однозначно визначити Європейський шлях України, проте дала можливість запустити процес.

Я далекий від думки, що це якийсь особливий регіон, відмінний від іншої України. Переконаний весь наш народ є носієм вільний традицій,  і вони з часом відновляться по всій нашій країні. Досить згадати традиції вільної козаччини та масові виступи селян супроти колективізації. Як відомо на передодні голодомору ситуація на Україні була такою, що Сталін вважав – або ми заберемо в них хліб, або втратимо Україну.

Штучний голод став тим рубіконом, який дозволив переляканим комуністичним лідерам подавити масові селянські виступи та разом з колективізацією і продуманим радянським вихованням закласти в голови цілих поколінь покірний, рабський менталітет.

Погляньте, як не подобаються ці ознаки громадянського суспільству представникам нинішньої української касти, як щиросердно вони намагаються зупинити процес поширення вільних ідей по всій території, нав’язуючи Галичині ярлики бандерівщини, якогось окремого «неправильного» регіону. Але я чомусь маю переконання, що процес не спинити. В 2004 вільний дух оволодів Києвом – отже процес незворотній і взяв лише передишку щоб проявитись в інших формах.