Диспозиція опозиції

Формування справжньої і дієвої опозиції в Україні, очевидно, ще попереду.

До чергових парламентських виборів залишилося трохи менше року. Цей факт логічно актуалізує питання про те, чи буде реальною виборча конкуренція протягом наступної кампанії. Наразі ще немає навіть остаточного варіанту закону, за яким проходитимуть вибори до Верховної Ради, проте більшість експертів сходиться на тому, що вони відбудуться за змішаною – пропорційно-мажоритарною – системою. Тобто 50% або 225 депутатських мандатів розподілятимуться за списками між політичними партіями, а ще 50% отримають переможці у одномандатних мажоритарних округах.

Якщо в стані влади ситуація із підготовкою до виборів більш-менш зрозуміла, то в опозиції все виглядає досить сіро і сумбурно. Після вироку Юлії Тимошенко та з урахуванням тривалого ув’язнення Юрія Луценка, опозиція лишилася фактично повністю обезголовленою. І це лише по-перше. По-друге, ті опозиційні лідери, які перебувають на волі, не лише не здатні до об’єднання і спільних дій, а просто знаходяться у безперервній латентній конфронтації і, по суті, ведуть міжусобну війну на взаємне винищення. Проте про все по порядку.

Найбільш стійкі і системні позиції наразі, напевно, займає ВО «Свобода» Олега Тягнибока. З одного боку, ця політсила має чітку, хоч і радикальну, ідеологію. З іншого, «свободівці» більш-менш послідовно відстоюють близькі для своїх виборців цінності: від захисту української мови до ролі УПА і Степана Бандери в українському національно-визвольному русі. Проте «Свобода» має цілу низку вад, які не дають і, вірогідно, не дадуть цій партії стати на чолі опозиційного руху.

Партія Тягнибока залишається регіональною політичною силою, виборці якої зосереджені у кількох областях Західної України, а передвиборчі пропозиції спрямовані лише на жителів одного регіону. Це заважає ВО «Свобода» не тільки стати об’єднавчим центром для опозиції, а й просто виступити рівноцінною колонною в опозиційному таборі. Тому максимум, на який може розраховувати політсила Тягнибока, – проходження до парламенту із мінімальним подоланням виборчого бар’єру і проведення кількох депутатів за мажоритарними округами на Заході.

З іншого боку, у фактичній прострації перебуває нещодавній флагман опозиції – партія «Батьківщина», політичний бастіон вже колишнього Блоку Юлії Тимошенко. Як виявилося, «Батьківщина» дійсно є партією однієї людини. Без особистості Тимошенко ця політсила лишилася і бренду, і ідеології, і іміджу, і електоральної привабливості. Наразі залишки БЮТу можуть лише збирати «вершки» колишніх перемог, але аж ніяк не здатні об’єднувати навколо себе опозиційні сили.

По суті, останнім більш-менш вагомим бастіоном опозиції залишається «Фронт змін» Арсенія Яценюка. Їхня перевага – молодий і енергійний лідер. І все. «Фронтовики» послідовно демонструють свою нездатність до політичного об’єднання із союзниками. Заважають, з одного боку, непомірні особисті амбіції «конструктивного опозиціонера», а з іншого – неконструктивне оточення колишніх «любих друзів», свити попереднього Президента Віктора Ющенка. Адже «любі друзі» відомі майстри сварок і інтриг, але не надто сильні у конструктивній роботі. Тож наразі Арсенію Петровичу залишається виїжджати на іміджі молодого незаплямованого лідера і беззмістовних гаслах часів президентської кампанії, на кшталт «боєздатне село».

Про решту опозиціонерів, напевно, не варто і говорити. Численні дрібні партії, що позиціонують себе як опозиційні, є роздробленими, несистемними і маргінальними. Переважна більшість із них несе до громадян абстрактні ідеї із циклу «мир, дружба, жуйка», не маючи ані стратегії діяльності, ані реального розуміння свого місця на політичній мапі України. Ці партії є ніби маревом із минулого, відголоском політичного хаосу часів президентства Віктора Ющенка. Тому всі вони – хіба що фон, який демонструє загальну розгубленість опозиції в купі із відірваністю її лідерів від реального життя, ключових завдань країни і нагальних проблем суспільства.

Зрештою, мусимо констатувати, що в Україні наразі немає реальної політичної опозиції. Точніше, вона є, проте вона, фактично, є награною, і, по суті, бутафорною. Відбувається така собі специфічна гра, коли опозиціонери протиставляють себе владі, не пропонуючи при цьому не те щоб альтернативи, а й просто чогось іншого взамін. Власне, теза про відсутність у опозиції ідей, ініціатив і пропозицій і тим паче стратегії і ресурсів втілення їх у життя не є новою. Просто перебираючи в умі опозиційні політсили з їхніми програмами, лідерами і послужним списком, це стає до болю очевидним.

Проте такий стан речей не є перевагою ані для влади, ані тим паче для суспільства. Для влади це означає відсутність конкуренції, яка загрожує деградацією. Адже коли політика перестає бути змаганням ідей і пропозицій, а перетворюється на змагання гаманців і недійних ресурсів, політика зникає. І залишається лише державне управління з елементами народного волевиявлення. Для суспільства ж це просто означає стагнацію і посилення глибоко розчарування, через втрату довіри, нереалізовані надії, відсутність видимого вибору і відчутних перспектив.

Опозиція сьогодні як ніколи потрібна країні. Однак за рік до парламентських виборів ми, на жаль, маємо не опозицію, а лише бутафорних, беззмістовних і здебільшого безідейних опонентів влади, біль чи менш радикальних. Тому варто очікувати, що за відсутності реальної опозиції серед діючих політичних еліт, вона буде з’являтися на місцях. Вибори за одномандатними мажоритарними округами якнайкраще сприятимуть появі нових суспільно-політичних лідерів, яким би насправді довіряли громадяни, покладаючись на маленькі, але очевидні справи, а не на гучні, але абстрактні гасла. Тож формування справжньої і дієвої опозиції в Україні, очевидно, ще попереду.

Олексій Краснопьоров, політичний консультант