Кінець політики

Цієї осені сталося дві події, які змушують замислитися про кінець політики в Україні.

Після розвалу Радянського Союзу в грудні 1991 року Френсіс Фукуяма написав статтю „Кінець історії”, яку згодом у 1992 році розвинув до книги „Кінець історії і остання людина”. Ключовою ідеєю праці було те, що після розвалу СРСР одно полярний світ буде позбавлений зовнішньополітичної кункурентності та змагальності, які до того визначали розвиток світової історії.

Щось подібне зараз відбувається в українській внутрішній політиці. Цієї осені сталося дві події, які змушують замислитися про кінець політики в Україні. Ці події – вирок Юлії Тимошенко та ухвалення закону про вибори. Ув’язнення лідера опозиції та фактичне недопущення її до участі в наступних парламентських виборах, а також штучне створення таких умов, за яких в ході парламентської кампанії-2012 очевидні переваги матиме партія влади і її представники у мажоритарних округах, свідчить про те, що українська політика перестала бути конкурентною і змагальною. А значить в країні перестала існувати політика як така.

Якщо виходити з академічного визначення, політика „є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспільних відносин, передусім великих соціальних груп, пов’язаних із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні; організацією та функціонуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади”.

По-перше, відтепер політика перестала бути справою „великих соціальних груп, пов’язаних із реалізацією влади в суспільстві”, адже абсолютно очевидно, що всі ключові для країни рішення ухвалюються однією людиною в кабінеті на четвертому поверсі будинку по вулиці Банкова, 11. Ну, хіба що думку цієї людини можуть формувати представники близького оточення. Проте це вже не політика, а кабінетні інтриги.

По-друге, політика відтепер перестала бути „боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні”. Точніше робиться все для унеможливлення такої боротьби. З одного боку, лідер опозиції Юлія Тимошенко в тюрмі, що фактично є фізичною завадою для створення потужного альтернативного центру, який змагався б із ПР та її почесним лідером. А це вже відсутність конкурентності і змагальності.

З іншого боку, законом про вибори створюються умови за яких політичне змагання влади і опозиції стає не рівноправним. Візьмемо хоча б два моменти. По-перше, 5% виборчий бар’єр може завадити проходженню до Верховної Ради таких опозиційних партій як ВО „Свобода” Олега Тягнибока і „Удар” Віталія Кличка. Це важливо з огляду на те, що чисто арифметично їх проходження до парламенту давало б змогу нинішній опозиції сформувати більшість у наступному скликанні ВР. Щоб зрозуміти це, достатньо лише арифметично скласти рейтинги „Батьківщини”, „Фронту змін”, „Свободи” і „Удару”. Отже, закон про вибори вже перешкоджає формуванню опозиційної до президента більшості у парламенті.

Друга складова – введення „мажоритарки”. Зрозуміло, що на окрузі завжди матимуть умовно більші шанси ті кандидати, які отримають підтримку чи хоча б лояльність влади. А от пропорційна частина парламенту скорочується вдвічі. Тому вплив потенційної опозиції також скорочується відповідним чином. Отже, закон про вибори також стає перешкоджає відкритому, конкурентному і по-справжньому змагальному політичному процесу.

Сума перерахованих факторів і змушує приходити до сумного висновку про кінець політики в сучасній Україні.

Френсіс Фукуяма закінчує свою статтю „Кінець історії” словами: „Кінець історії сумний... Визнаючи неминучість Постісторичного світу, я відчуваю найбільш суперечливі почуття до цивілізації, створеної в Європі після 1945 року, з її північноатлантичною і азіатською гілками. Можливо, саме ця перспектива багатовікової нудьги змусить історію взяти ще один, новий старт?”.

Що може змусити взяти новий старт українську політику? Лише громадська активність, підсилена і мотивована сумною перспективою авторитаризму, політичної однополярності, яка є неминучим наслідком кінця політики. Адже там, де немає політики, існує лише адміністративне управління. А за ним тягнуться командна економіка, відсутність громадянського суспільства. Власне, всі принади країни без змагальної політики можна побачити на близькому територіально і ментально прикладі Білорусі.

І якщо ми не хочемо такої сумної перспективи безперспективності, треба докласти всіх зусиль громадянської активності, щоб політика остаточно не скінчилася 28 жовтня 2012 року.

Олексій Краснопьоров, політолог, консалтингова агенція Concept GRoup, спеціально для УП

http://www.pravda.com.ua/columns/2011/12/2/6802059/