"Оновлений" Путін

Вони так схожі ...

Муаммар Каддафі - "син бедуїна та батько нації", Хосні Мубарак - "національний герой", Зін аль-Абідін бен Алі - "борець за незалежність", і ... Путін.

Їх прихід до влади супроводжувався значною підтримкою населення. В скрутні часи для своїх країн вони ставали символами економічного прогресу, боротьби з зовнішніми ворогами чи наведення порядку сильною рукою.

Успіхи початкових етапів їх лідерства забезпечували їм тривалий період всенародної підтримки, якою вони сповна користувались для вибудовування власних автократичних режимів та придушення будь-яких ознак політичної конкуренції.

Паралельно вибудовувалась власна покірна, бюрократична система, що з одного боку забезпечувала управління країною, з іншого, за рахунок відсутності будь-якої внутрішньої конкуренції, ставала своєрідним системним паразитом. В умовах коли єдиною умовою перебування на керівних державних посадах стає "наближеність до верхів", такі поняття як професіоналізм та чесність відходять на другорядні ролі. А головне - втрачаються будь-які стимули для ефективної діяльності державного апарату.

 Різноманітні чиновники всіх рівнів поступово почали абсолютно безкарно конвертувати отримані посади на реальні матеріальні вигоди, завдаючи значної шкоди економічним інтересам країн через банальне розкрадання чи створення різноманітних перешкод з метою вимагання хабарів.

 Виникала замкнута законсервована система «прогнивання» без можливості стороннім потрапити в неї та з суттєвими обмеженнями загальних можливостей для звичайних людей будь-то бізнес, професійна кар’єра чи будь-яка інша сфера.

 Час починав грати проти диктаторів. Минулі заслуги відходили в забуття. Відчуття несправедливості та втрачених перспектив для великих соціальних прошарків ставали все гостріше і в результаті приводили до соціального вибуху.

 Новий інформаційний мережевий світ, що забезпечив можливість безперешкодно отримувати інформацію, став одним з факторів, який підштовхнув процес.

 Росія, поставлена на коліна фінансовою кризою 1998 року та тривалим періодом ринкових трансформацій, що крім того перебувала в стані «тліючої» війни з власним регіоном, побачила в новому молодому лідері, який обіцяв «мочити ворогів в сортирах» та повернути колишню велич, надію.

 Жорстока чеченська війна спровокована «підозрілими» вибухами в житлових будинках винесла маловідомого чиновника ФСБ на вершину політичного олімпу та забезпечила йому всенародну підтримку.

 В населення Росії сформувався міф про мудрого лідера, який покінчив з безладом та веде Росію до процвітання. Путін отримав безпрецедентний кредит довіри та можливість виглядати успішно на фоні катастрофічних 90-хх років.

 Швидке зростання вартості енергоносіїв, а також інших сировинних матеріалів забезпечили Путіну можливість тривалий термін безболісно фінансувати «міф».

 Проте країна не пройшла шлях модернізації, розвиваючи виключно сировинний сектор. Щоб зрозуміти сьогоднішній стан Росії достатньо повернутись в 1999 рік. Тоді економіка Росії дорівнювала 179 млрд. доларів, менше ніж невеликої Бельгії. Занепадали головні галузі економіки, формувався критичний рівень технологічного відставання.

 З того часу реальна економіка Росії виросла згідно даних Росстата лише на 76%, а номінальна в доларах США на 825% досягнувши 1 трильйона 475 млрд. доларів США в 2010 році.

 Секрет «успіху» Путіна криється в зростанні вартості енергоресурсів та інших сировинних матеріалів. Так середня ціна нафти в першому півріччі 2011 року (108 доларів США) перевищувала на 625% вартість нафти в 1999 році (17 доларів США).

 Якщо детально розглянути навіть ці 76% реального зростання економіки при Путіні, то виявиться, що вони також викликані головним чином зростанням цін на енергетичні та інші ресурси. Все зростання сконцентровано в сировинних та суміжних з ними галузях, або в секторі споживання – витрачання нафтогазових доларів.

 В 2012 він знову формально повертається на головну посаду країни, але тепер для нього будуть зовсім інші умови.

 Лихі дев’яності залишились далеко позаду, подальше фінансування «міфу» за рахунок зростання вартості ресурсів є малоймовірним, адже нафта, а з нею і інші ресурси підійшли до верхніх значень своєї вартості в середньостроковій перспективі. Сьогодні вартість нафти близька до 110 доларів при тому, що ціна заміщення для неї (окупності альтернативних видів енергії) дорівнює 120 доларів. Це означає, що при тривалому перевищенні цього рубежу в альтернативну енергетику будуть інвестовані сотні мільярдів, що зупинить зростання цін.

 В Росії сформована Путінська бюрократична машина, яка хоч і є стовпом його влади проте одночасно є найбільшим гальмом в розвитку країни.

 З часом все більше прошарків росіян, що опинилися зажатими системою, які відчувають утиски та несправедливість будуть прямо ототожнювати свої негаразди з ним. Втома від системи дедалі частіше буде відображатись в закликах, які вже почали лунати – «уходи».

 Відгороджені від реального світу своєю «свитою», диктатори до останнього вірили, що народ їх так само любить. Але тільки не Путін. Він навряд чи стане предметом маніпулювання близького оточення. Він навчений в спецслужбах маніпулювати іншими. Він буде діяти.

 Що може запропонувати Путін незадоволеним?

 Звинуватити у всьому олігархів та розпочати з ними боротьбу. Ні. Адже всі олігархи є частиною його системи. Вони або «виросли» разом з ним або вросли в неї. Крім того сьогодні в громадськості є тверде розуміння принципів походження російського капіталу.

 Почати боротись з системою. Ні адже вона основа його влади. Він її заручник і піде разом з нею у випадку запровадження вільної політичної конкуренції.

 Показово перетрушувати чиновників міняючи їх місцями. Навряд чи це матиме довгостроковий ефект. Припустимо, що з часом він звільнить Медведєва з посади прем’єра, але це не на довго заспокоїть незадоволених.

 Модернізувати економіку. Ні. Адже його бюрократична система не сумісна з ефективною ринковою економікою. Цей факт підтверджений часом.

 Зажимання гайок. Встановлення тотального контролю. Можливо. Путіну нічого не залишається як посилювати систему, направляючи сотні мільярдів на фінансування репресивного апарату. Адже, як тільки невдоволення проникне в низи системи, путінській системі прийде кінець. Картина 2004 року, коли рядові українські міліціонери одягали цілими підрозділами помаранчеві стрічки та присягали опозиції, може стати реальністю для Росії. Невдоволення з часом буде проникати в силові структури і якщо на противагу цьому не буде поставлено реальні матеріальні вигоди, перспектив в режиму не буде.

 Є ще фактор ворога. Гра на підсвідомих інстинктах людей. Коли вони ладні закрити очі на все заради боротьби з "ворогом". Путін вже використовував цей фактор. Недавно його використали в Білорусі.

 Але кого можна оголосити ворогом? Ослаблені, але ще сильні США. Ні. Китай, що впевнено йде до світового лідерства. Ні. Ослаблену, але ще єдину Європу. Ні. Показово лояльні Білорусь чи Казахстан. Ні. На цю роль міг би претендувати енергетичний конкурент Туркменістан. Але він занадто консолідований, і йому є що запропонувати головним гравцям в обмін на захист. Інші країни середньої Азії. Навряд чи. Якось не серйозно. Бунтівних власних регіонів не залишилось. Терористи. Але тоді до нього виникнуть питання чому тероризм досі не подоланий. Крім того в громадськості є великі сумніви щодо походження цих терористів. Грузія. Навряд чи вона навчена попереднім досвідом відважиться на демонстрацію агресії, яка могла б стати приводом до нової війни. І швидше за все у випадку нових загострень демонструватиме показний пацифізм. Одинока і ослаблена Україна ??? Українській владі слід бути максимально обережною, щоб не стати інструментом російської політики.

 Наступне президентство Путіна приречене стати періодом боротьби між незадоволеними масами і очолюваною ним системою. Щоб втриматись при владі В.В.П. доведеться прикласти максимум зусиль. "Перемен! Требуют наши сердца", - ці слова стануть для Путіна головним болем вже в недалекій перспективі. А найголовніше, в російському суспільстві зміниться його сприйняття - Путін стане "іншим" в очах мільйонів.