Або про проблему суспільної неорганізованості
До реалій, в яких сьогодні знаходиться
країна і живе суспільство можна ставитися по різному. Можна захоплюватися
досягненнями періоду незалежності, вихваляючи здобутки, яких, попри всю можливу
критику ситуації, все ж не мало. Можна вважати Україну failed state, тобто
державою, що не відбулася, чи, краще сказати, поки що не може відбутися. І тут
буде чимало аргументів – від енергетичної та й в цілому економічної залежності
до низького рівня життя, соціально-економічного розшарування, мовної і
релігійної неоднорідності формально унітарної держави. Можна ж ставитися
об’єктивно, сприймаючи позитиви і досягнення та відверто вказуючи на реальні, а
не надумані та часто політично мотивовані проблеми.
Не можна заперечувати лише одного – на
двадцять першому році незалежності Україна не стала стабільною в сенсі
послідовності процесів, які відбуваються в країні і з країною, та в сенсі
наступності магістрального курсу, яким рухається країна. Правильніше сказати,
що жодного магістрального курсу у країни наразі просто немає. Головною ж
причиною цього є відсутність інститутів, які забезпечували таку стабільність,
послідовність і наступність. Цих інститутів немає ані в політиці, ані в
економіці, ані, умовно кажучи, в сфері громадянського суспільства – культурі,
позаполітичній громадській активності тощо.
Важливо розуміти, що під інститутами ми
тут розуміємо не організацію, тобто певну структуру чи групу структур із
окресленим напрямком діяльності. Про інститути ми тут говоримо у класичному політологічному
сенсі як про набір регулярно повторюваних протягом тривалого часу соціальних
практик, що санкціоновані та підтримуються з допомогою соціальних норм і мають
важливе значення в структурі суспільства. Тобто інститут – це не організація.
Це сукупність відносин, які всі вважають прийнятними і які повторюються,
відтворюючи існуючий лад в країні та суспільстві. До інститутів можна віднести
і набір відносин між органами державної влади, політичними партіями, владою і
суспільством в цілому, а також сукупність законодавства, яке діє в державі,
прийняті стандарти роботи економіки, і навіть просто норми і правила людського
співіснування, неписані соціальні правила життя в суспільстві.
Так от в Україні усталених і стабільних
інститутів в описаному розумінні по суті немає. Проте про все по порядку.
Почнемо з політичних інститутів. Тут достатньо сказати, що в молодій країні
Конституція, яке регулює всі засади правових, втому числі і політичних,
відносин, змінювалася вже двічі. І наразі існують плани переписати Основний
Закон ще раз. Розмови про внесення конституційних змін взагалі безперервно
ведуться в політичних колах з 1996 року, коли Основний Закон було ухвалено.
Хоча набагато продуктивніше було б не переписувати Конституцію, а просто її
виконувати.
Безумовно, це не могло не відбитися на
відносинах між центральними органами державної влади, між центральною владою і
місцевим самоврядуванням, між державою і громадянами, якщо узагальнити
проблему. У результаті в цих відносинах абсолютно немає наступності і традиційності.
Вони визначаються не на рівні усталених норм, а на особистісному рівні, дуже
залежать від окремих політичних персоналій і їх особистих стосунків, взаємо
сприйняття тощо. Тобто роль особистості в українській політиці є значно вищою,
ніж роль норм і правил. Що по суті взагалі нівелює роль норм і правил. А так не
має бути, адже така ситуація призводить до нестабільності і постійних змін. При
чому ці зміни майже завжди є не якісними, а суто кон’юнктурними.
Те саме у зовнішній політиці, де немає ані
чіткого вектора розвитку або інтеграції, ані постійних і стабільних партнерів.
Ситуація змінюється в залежності від тактичних завдань, які ставить перед собою
влада в країні. Так, формально заявлений вектор на євроінтеграцію цілком може
бути відхилений або тимчасово заморожений через тимчасову кон’юнктуру,
наприклад, через необхідність домовитися з Росією про ціну на газ. У даному
разі економічні інтереси стають вищими за політичну стратегію.
Проте рівень стабільності інститутів
діяльності і взаємодії в економічній сфері у нас є ані трохи не вищим, ніж у
політичній. Більше того, у суспільства і еліти відсутнє навіть загальне бачення
того, якою має бути економіка і, принагідно зауважимо, соціальна сфера. Яка
вона в Україні: ліберальна, патерналістськи-консервативна, соціалістична?
Відповідь на це питання змінюється залежно від контексту ситуації, кон’юнктури
і тактичних завдань. Наприклад, перед виборами, як правило, економіка стає
партеналістською – підвищуються зарплати і пенсії, зростає купівельна
спроможність, а великий і середній бізнес згадує про соціальну
відповідальність, вивертаючи кишені. Натомість, одразу після виборів
нестабільна економічна система починає компенсувати свої соціальні витрати, а в
економіці починають домінувати жорстко ліберальні тенденції.
Це вже не говорячи про відсутність чітких
механізмів взаємодії держави і малого бізнесу, стратегії модернізації
економіки, розвитку сфери послуг та запровадження нових технологій. Економіка
розвивається екстенсивно і хаотично, являючи собою гібрид індустріальної і
постіндустріальної економічних моделей. Причиною ж такої ситуації є повна
відсутність інститутів – норм і правил економічної діяльності, які б
спрямовували як діяльність бізнесу, так і його взаємодію з державою і
суспільством.
Зрештою, неінституціоналізованим в Україні
є і громадянське суспільство. Воно знаходиться у ембріональному стані, існуючи
на рівні або грантоїдських організацій, або засобу піару бізнесменів і
політиків, або нечисленних прикладів ентузіазму окремих громадян. Системи ж
відносин поза владою і бізнесом в країні фактично немає. Тому суспільство у нас
є дуже заполітизованим, що відбивається зокрема і на низькому рівні
толерантності щодо мовного і релігійного питань. Адже неорганізоване
суспільство легко піддається маніпулюванню.
У проблеми відсутності в суспільстві
чітких інститутів стабільності, звісно, не має магічно швидких і однозначно
дієвих засобів розв’язання. Створення суспільних інститутів, формування норм і
правил відносин і діяльності в усіх сферах життя суспільства – це процес.
Причому процес вельми тривалий. І, мабуть, його не треба прискорювати. Потрібно
просто не кидатися з боку в бік, а намагатися повторювати випробувані практики
суспільної діяльності. Тільки так ми можемо сформувати традиції, а разом з ними
й інститути стабільності.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.