...коли живі грають із пам'яттю про мертвих
Антон Павлович Чехов свого часу писав: „От
кажуть, що людині потрібно лише два аршина землі. Проте два аршина землі
потрібно не людині, а трупу. Людині ж потрібне весь світ”. Довільний переклад
класика автором цих рядків як ніколи своєчасно демонструє перипетії, які
сталися у перший пленарний тиждень останньої сесії парламенту VI скликання.
Деякі українські політики не читали
Чехова. А якщо і читали, то не дуже над ним замислювалися. У принципі,
переважну більшість політикуму важко запідозрити не те що в думках про цілий
світ, а навіть про свою країну і людей, які в ній живуть. Тож у день відкриття
сесії вони вирішили зосередитися не на розв’язанні нагальних проблем живих, а
на іграх із пам’яттю мертвих, а саме на аршинах землі, тобто на могилах
предків.
Спочатку комуніст Петро Симоненко вніс
законопроект про внесення змін до статті 297 Кримінального кодексу – про
посилення кримінальної відповідальності за наругу над пам’яттю радянських
воїнів визволителів. У відповідь інший „ідейний борець”, тільки вже з
„націонал-демократичного”, чи як там вони себе називають, табору В'ячеслав Кириленко
вніс альтернативний законопроект щодо внесення змін до тієї ж статті
Кримінального кодексу – про посилення кримінальної відповідальності за наругу
над могилами учасників боротьби за свободу і незалежність України, поховань
жертв репресій і геноциду. Звісно, обидва законопроекти не знайшли підтримки у
сесійній залі.
Проте поговорити з цього приводу хочеться
дещо про інше. Про дикість підходів окремих політиканів, політичні ігри із
пам’яттю предків та маніпуляції із ставленням до історії. Ну, і взагалі про
варварське ставлення до чутливих для суспільства питань і намагання робити
самопіар на тому, що повинно охоронятися не стільки законом, скільки нормами
моралі і духовними цінностями.
Вочевидь, „ідейні борці” за могили не
тільки не читали Чехова, а навіть не дивилися чудовий фільм Михалкова
„Дванадцять”. Інакше вони напевно запам’ятали чудову фразу з цієї стрічки:
„Думати треба не про мертвих, а про живих”. У нас же вийшло абсолютно навпаки.
Говорять про мертвих, граючи почуттями живих. Хоча в сутності і на пам’ять
мертвих, і на долі живих плюють. Отакий парадокс правил дешевого піару на
псевдо-ідеололії.
А фільм все ж даремно не подивилися.
Принаймні один з учасників драми мав би добре пам’ятати висловлювання Леніна:
„Найважливішим з усіх мистецтв для нас є кіно”. А пам’ятає, вочевидь, лише
маловідоме продовження цієї фрази: „...тому що тільки воно повністю зрозуміло
малоосвіченому робітнику і зовсім безграмотному селянину”. Ну, принаймні,
видається, що граючи у війни за могили, ці „ідейні діячі” до нас так і
ставляться – як до малоосвіченого плебсу, єдина функція якого – голосувати.
Взагалі, якщо говорити про суть проблеми,
тобто посилення відповідальності за наругу на могилами, треба зауважити три
принципові речі. По-перше, абсолютно не зрозуміло, що означає „наруга над
пам’яттю” – формулювання, яке використовується у законопроектах про внесення
змін до 297 статті Кримінального кодексу. Це формулювання видає абсолютну
маніпулятивність і штучність ініціативи „борців за пам’ять”. Адже є така
підсудне явище як „наруга над могилою”, а „наруга над пам’яттю” – це просто
словосполучення із розмитим смислом. І якщо вирішили використати саме його, то
очевидно, що насправді ані саму пам’ять, ані могили ніхто захищати не збирався.
Просто вирішили попаритися. А що робити – остання сесія. Скоро вибори.
По-друге, в Кримінальному кодексі вже і
так передбачено покарання за вандалізм. Тому окремо виносити в спеціальні
статті покарання за „наругу над могилами” чи „наругу над пам’яттю” немає
жодного сенсу. Треба чітко виконувати діючі закони, і Кримінальний кодекс в
тому числі, а не постійно вносити безперервні зміни „заради змін”, які б не
виконувалися так само, як не виконуються нинішні законодавчі положення. Причому
це широке питання, яке стосується не тільки Кримінального кодексу. Закони треба
виконувати, а не редагувати. Як писав Ніколо Макіавеллі, „хорошими є ті закони,
які виконуються”.
По-третє, і найголовніше, неприпустимо
ділити могили. Не можна захищати тільки пам’ять радянських вояків-визволителів
або тільки пам’ять вояків УПА, жертв репресій і Голодомору. Це наша спільна
історія, спільна пам’ять, спільні цінності і, зрештою, якщо хочете, – спільні
могили. Це в жодному разі не можна ділити. І тим паче низько з загальнолюдської
точки зору і безвідповідально з політичних позицій на цьому грати. Не можна
любити пів-України! Так, наша історія є неоднозначною. У ній були перемоги і
поразки, успіхи і провали. Проте все це наше. Слід пам’ятати, що починаючи це
ділити, ми нищимо Україну. Ділячи минуле, ми руйнуємо теперішнє і ставимо хрест
на майбутньому.
Тож не треба воювати за могили. Тим
більше, що це не щира війна за цінності, а політична вистава для спокушеного
глядача. Треба спільно працювати задля створення гідного майбутнього. І значно
краще було б, якби „ідейні борці” зайнялися питаннями виконання соціальних
зобов’язань держави перед громадянами, пошуком ефективних рішень у складному,
але необхідному процесі створення ринку землі, питаннями освіти або захисту
української культури. Причому не на словах про використання мови, а на справах
– у рішеннях про розвиток вітчизняного кінематографа, книгодрукування, театру.
Звісно це складніше. А грати на дражливих питаннях і ділити могили
просто. Проте шкідливо і безперспективно. І якщо політикум не хоче думати про
майбутнє країни, варто подумати хоча про власне. Адже країна дорослішає, а
народ мудрішає. І довго такого піар-знушання люди, напевно, терпіти не будуть.
Знайдуть інших – тих, хто не дозволятиме собі безвідповідальних ігор на
національній пам’яті.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.