Суспільство виживання

...

Українське суспільство не звикло і не вміє жити у нормальному стабільному режимі, коли все якщо не розраховано, то принаймні відносно прогнозовано і зрозуміло. Воно живе в режимі виживання. Ми постійно виживаємо в умовах перманентної кризи, яка стала характерним і майже невід’ємним явищем у нашому існуванні. В Україні люди, як правило, доживають до зарплати. Країна доживає до чергового траншу МВФ. Бюджетна сфера ледь виживає за державні асигнування. Бізнес живе від перевірки до перевірки або від підйому до спаду, і навпаки. Словом, виживають всі.

Ми рішуче не звикли жити в режимі стабільності і прогнозованості. Ми не вміємо розраховувати ані фінанси, ані реалізацію власних і тим більше загальносуспільних планів, ані процес втілення поставлених перед собою завдань. Замість лінійного процесу життя і розвитку в Україні присутня хвилеподібна модель руху від ситуації до ситуації, від випадку до випадку, від можливості до можливості. Саме тому ми не живемо, а виживаємо у стані перманентної кризи, який вже встиг стати природним і органічним для суспільства. Більше того, цей стан сформував суспільство ментально і психологічно, визначаючи спосіб його організації і стандартні моделі його діяльності.

Модель виживання, напевно, укорінена в нашому далекому історичному минулому, яке протягом століть і сформувало суспільство таким, яким воно є зараз. Мабуть, початок такій системі організації нашого життя було покладено ще в період, коли Київська Русь боролася із кочовими племенами, що приходили із Півдня і зі Сходу. Адже тоді людям і державі доводилося жити нестабільно і хвилеподібно – від набігу до набігу. Це й почало формувати свідомість суспільства, яке живе у постійному очікуванні негараздів, а отже у перманентному кризовому стані, із кризовим сприйняттям дійсності.

Потім ця кризова свідомість виживання посилилася під час татаро-монгольського іга, яке понад двісті років тримало слов’янські землі у постійному кризовому стані. Далі протягом століть країні доводилося виживати в умовах бездержавності із нетривалими перервами, коли на українських землях створювалася державна організація. Та й ці періоди супроводжувалися війнами, постійною присутністю зовнішньої загрози і внутрішніми міжусобними протистояннями.

Зрештою, остаточну крапку у формуванні кризового суспільства зі свідомістю виживання сформував період існування України в складі Радянського Союзу. За цей час країна тричі пережила штучний голод, на її території відбувалися основні, найважчі події Другої світової війни, складний вихід із поствоєнного стану, потім постійні дефіцити, нагнітання нестабільного кризового сприйняття дійсності в умовах „холодної війни”, коли суспільство постійно чекало на бойові дії. Зрештою, війна в Афганістані, криза Перебудови і злам всім усталених політичних, соціальних, економічних і культурних установок після розвалу Радянського союзу і досягнення незалежності.

Отже, і всі 20 років періоду незалежності країна і суспільство не жили, а виживали. Люди навчилися витрачати більше, ніж заробляють. Звісно, не за рахунок якихось інших трудових надходжень у стабільному режимі, а за рахунок різних позаекономічних джерел: натурального господарства, городів, дач, халтур, підробіток. Тут все відбувалося як в старому радянському анекдоті, коли Рузвельт, Черчилль і Сталін ділилися враженнями, за який рахунок живуть громадяни їхніх країн. „Американці отримують 800 доларів на місяць. 200 вони витрачають на житло, 200 – на харчування і 200 – на одяг. Куди вони витрачають ще 200 доларів мене не хвилює”, - говорив Рузвельт. „Англійці отримують 600 фунтів на місяць. „150 витрачають на житло, 150 – на їжу і 150 – на одяг. Куди вони витрачають ще 150 фунтів мене не хвилює”, - повторював за колегою Черчілль. „Радянські люди отримують 300 рублів на місяць, - говорив Сталін. – 150 їм потрібно на жило, 150 – на харчування і 150 – на одяг. Виходить 450. І де вони беруть ще 150 рублів мене не хвилює”. Анекдот, звичайно. Проте вельми показовий. Адже саме так ми і звикли жити – у стані виживання – знаходячи те, чого немає.

Мабуть, саме в цій кризовій філософії і психології виживання і криються ключові проблеми нашого суспільства. Тільки люди, виховані у такому стані постійної кризи, перманентного стресу можуть брати кредити і не думати, за які кошти ці кредити потім повертатимуться. І в такій психології криються, напевно, глибинні причини фінансової кризи, яка нібито „зненацька” застала Україну в 2008 році.

Такою ж кризовою, принаймні донедавна, була й українська політика. Постійні конфлікти, чвари і протистояння, які супроводжували відносини інститутів влади фактично від самого початку незалежності, постійні політичні зради, гори невиконаних обіцянок сформували відповідну політичну свідомість і у виборців, і у народних обранців. Перші переконані, що політики неодмінно повинні обманювати і дурити, тому краще продати голос за гречку, ніж спробувати обрати чесного політика. Адже в політичній свідомості пересічного українця чесний політик – це абсолютний нонсенс. Звідси породжується тотальна зневіри, апатія і абсентеїзм – свідома відмова громадян від активної участі у політичному житті.

Другі ж – тобто політики – переконані, що головним завданням є отримання голосів, мандата, посади, а далі „хоч трава не рости”. І для реалізації цих псевдо-політичних завдань всі засоби зродяться. Звідси виходять безвідповідальність політиків, які вважають, що „купивши” мандат чи посаду за гречку, далі вже нікому нічого не зобов’язані, і тим більше нічого не зобов’язані своїм виборцям. Це і є суттю суспільства виживання, коли кожен виживає, як може. Це і є трагедією кризового суспільства. Адже воно спрямоване лише на те, щоб виживати кожному окремо, а не на загальний соціальний успіх і перспективи розвитку країни.

Тож слід відмовлятися від кризової свідомості. Напевно, для країни прийшов час мислити загальними цінностями, а не приватними інтересами. Це, мабуть, єдиний шанс і єдина можливість побудувати країну, в якій громадяни зможуть нормально, гідно і успішно жити, а не намагатимуться хоч якось вижити.