Мова: засіб спілкування чи привід для піару?

Знову актуальна тема

Коли англійцям немає про що говорити, вони говорять про погоду. В українських політиків все приблизно так само. Коли їм немає, про що говорити громадянам, вони починають говорити про мову, НАТО і ставлення до національної історії. Щоправда ці розмови вже досить сильно набридли людям і викликають все менш жваві дискусії і все менш живий інтерес у наших громадян. Проте не перестають бути джерелом для пафосних виступів і гучних промов політиків, які, схоже, остаточно відірвалися від реальності і живуть у вигаданому світі вигаданих цінностей і проблем. Якщо більшість українців вже давно турбує тема цін на картоплю, то політиків все ще турбує питання двомовності. Тож час поставити в цьому питанні крапку, а не дратувати суспільство постійними комами.

Очевидно, що проблема так званого „мовного питання” в Україні роздувається штучно. Причому роздувається вона недобросовісними політиками, яким простіше дискутувати на абстрактні теми, ніж займатися конкретними справами. Для цього є щонайменше три причини. По-перше, „мовне питання” дозволяє окремим політикам імітувати розкол країни на дві умовні частини і, відповідно, позиціонувати себе як „західних” або „східних”, україномовних або російськомовних. Так легше згуртовувати навколо себе виборців, адже конструктивних ідей більшість політиків і політсил просто немає. По-друге, подібні питання (мова, НАТО тощо) відволікають суспільство від дійсно важливих проблем: бідності, зростання цін, скорочення чисельності населення... Звичайно, простіше обговорювати теми цінностей (які в кожного свої; і це нормально!), ніж втілювати економічні стратегії. І по-третє, підняття питань, які виступають суспільним подразником (зокрема, мовного питання), є своєрідним засобом робити вигляд боротьби за певні „принципові позиції” за реальної відсутності елементарних моральних принципів.

Коротко опишемо, якою, на наше переконання, має бути мовна політика в Україні. По-перше, не викликає сумніву, що єдиною державною мовою є і має залишатися українська. Держава повинна приділяти першочергову увагу її розвитку і підтримці. Проте це має бути не декларативна увага „на словах”, а реальне фінансування конкретних програм із впровадження державної мовної політики, зокрема, підтримка україномовного книгодрукування і кінематографа, розвиток мовознавства тощо. По-друге, очевидною є також необхідність створення умов для вільного використання мов національних меншин, в тому числі російської, яка, за статистичними даними, є рідною для понад 20% українських громадян. Поряд з цим, очевидно, треба також стимулювати вивчення іноземних мов молоддю. Знання декількох мов – очевидна переваги і в сучасних умовах просто нерозумно нею не користуватися.

При цьому абсолютно неприпустимо використовувати питання мови як засіб політичних маніпуляцій і привід для „вдалого” піару. Тим, хто прагне заробити „швидкі рейтинги” на нестабільності, конфронтації і протистоянні, час зрозуміти, що заради власного нетривалого політичного сьогодення, вони руйнують майбутнє цілої країни. В Україні достатньо чинників для нестабільності і проблемних питань. Це і зовнішній борг, який за останні роки зріс до загрозливих масштабів. Це і застарілі виробничі потужності вітчизняних підприємств, що підривають конкурентноздатність української продукції. Це і занижені зарплати, які негативно впливають на продуктивність та результати людської праці. Все це абсолютно реальні проблеми, які потребують якнайшвидшого розв’язання. Тож до апологетів і адептів „мовного питання” хочеться звернутися лише з одним закликом: давайте вирішувати проблеми, а не створювати нові! Україні потрібні відповідальні політики, а не люди, яким рейтинг дорожчий за Батьківщину.