Наші „університети”

Виправляти чи знищувати?

У російського письменника Максима Горького є геніальна автобіографічна трилогія „Дитинство. В людях. Мої університети”. На особливу увагу заслуговує третя частина автобіографії прозаїка, де його університетами виступають не вищі навчальні заклади у звичному для нас розумінні, а саме життя. Автора навчає його життєвий досвід, знайомства і спілкування з різними людьми, ситуації, в які він потрапляє, ставлення оточуючих і, головне, його особисте ставлення і сприйняття цих ситуацій.

Звісно, життєвий досвід може бути різним і набувається абсолютно в різноманітних, різнопланових ситуаціях. Це і соціальний досвід навчання, роботи, сімейних стосунків, виховання дітей, дружби. Це й досвід екстраординарних ситуацій, провалів і поразок, перемог і здобутків, втрат і знахідок, зрад і підтримки. Все вище перераховане формує людську особистість, роблячи кожного індивідуума таким, яким він є – унікальним.

Проте є й особливий розряд життєвого досвіду, який, на щастя, проходять не всі. Так, наприклад, подібним досвідом є війна, участь у бойових діях або ж – перебування за гратами. Ув’язнення – це теж форма життєвого досвіду, яка впливає на особистість, можливо, сильніше за будь-які інші ситуації. Неволя, обмеження у пересуванні та спілкуванні, чотири стіни і роздуми. Що іще залишається ув’язненому, окрім як думати і намагатися зберігати в душі відчуття людської гідності?

Не даремно цій темі – ув’язненню – присвячували свої твори найвидатніші представники сучасності і літератури. Згадайте хоча б повість „Сторонній” Альбера Камю, повністю побудовану на розмислах француза Мерсо, засудженого за вбивство. Якщо не вдаватися у філософський зміст повісті, вона передає відчуття ув’язненого, який обмірковує і аналізує своє життя і його зміст.

Інший приклад – вислів, що приписують індійському політичному лідерові ХХ століття Махатма Ганді, який провів багато років за гратами і нібито говорив: „Кожен чоловік повинен сидіти в тюрмі”. Мабуть, Ганді виходив саме із того, що людина, позбавлена волі, має змогу переосмислити своє життя і принципово змінитися. Звісно ж, на краще. Не даремно, саме цьому політику належить інша глибока фраза: „Іноді потрібно повертатися у старі місця, аби зрозуміти, як там нічого не змінилося, і як змінився ти сам”.

Однак навряд чи до роздумів і морального перевтілення може спонукати перебування саме в українських тюрмах. І не так важливо, чи це відбування законного покарання, чи очікування на судовий вердикт у слідчому ізоляторі. Фільм журналіста телеканалу ТВі Костянтина Усова „Лук’янівка. Тюрма №1”, який вийшов у ефір два тижні тому, став справжнім шоком для громадськості.

Кадри, що відкрили для суспільства справжні умови перебування в’язнів у закладах української пенітенціарної системи, дійсно шокують і вражають. Бідність, дикість, нелюдські умови перебування, перевантажені камери, відсутність жодних базових умов підтримки людського існування, наявність загрози для здоров’я людей. Сам Костянтин Усов акцентує, що в таких умовах тримають людей, провина яких наразі ще не доведена судом. Проте, на нашу думку, не це найважливіше. Адже не варто бути Нострадамусом, аби із високою долею ймовірності припустити, що в таких саме умовах перебуває й абсолютна більшість інших в’язнів – у СІЗО, тюрмах, колоніях.

Насправді, проблема покарання за кримінальні злочини, ступеню його жорсткості та умов його відбування – надто велика і для одного фільму, і для однієї статті. Проте документальний фільм „Лук’янівка. Тюрма №1” піднімає багато дуже важливих для суспільства питань, два з яких ми спробуємо проаналізувати тут.

Отже, по-перше, покарання за кримінальний (як, власне, і за будь-який) злочин має на меті передусім не покарати (вибачте за вимушену тавтологію), а перевиховати(!) порушника закону. Вся діяльність пенітенціарної системи повинна бути спрямована на те, щоб виправити злочинця, перетворити його на законослухняного громадянина, аби після відбуття покарання він став нормальним і адекватним членом громадянського суспільства. Таким чином, завдання пенітенціарної служби – в кінцевому випадку оздоровлювати суспільство.

Насправді ж відбувається абсолютно навпаки. Тюрма із місця, де людина має перевиховуватися, перетворюється на інкубатор злочинності та розсадник криміналу. Відсидівши у середньостатистичній українській тюрмі, людина фактично здобуває справжній життєвий досвід кримінальних університетів. Судіть самі, яким може вийти правопорушник із таких нелюдських умов? Лише зневіреним, озлобленим на життя і на весь світ, розчарованим у нормах законів і моральних устоях. Інакше бути не може – адже весь цей час до нього ставилися гірше, ніж до скотини. Тут немає місця перевихованню, роздумам і докорам сумління.

До того ж у тюрмі правопорушник отримає „неоціненний” кримінальний досвід. Він навчиться ховатися, лицемірити, обманювати систему. Набереться понять і життєвих установок кримінального світу. А, можливо, і знайде нових друзів, з якими, не виключено, піде по життю вже після звільнення. Тож шанси остаточно стати частиною кримінального світу в українській тюрмі значно вищі, ніж перспективи перевиховання і усвідомлення неприпустимості порушення закону.

Другою ж проблемою, яку актуалізують факти про реалії української пенітенціарної системи, є суспільне ставлення до правопорушників. Кажуть, моральний рівень суспільства визначається його ставленням до мерців і хворих. Певно, варто додати сюди ще й ставлення до правопорушників. Мало сумнівів, що багато людей, дізнавшись про нелюдські умови перебування у Лук’янівському СІЗО вирішили для себе: так їм і треба; крали, вбивали, ґвалтували – хай тепер скуштують горя на власному досвіді.

Навряд чи це правильна і здорова позиція. Адже якщо ми не будемо прощати, ми не залишимо злочинцям шансів на виправлення, тим самим штовхнувши їх у лоно криміналу. До того ж, будуючи, за влучним висловом Булгаковського професора Преображенського, нормальне „соціальне суспільство”, ми в жодному разі не повинні послуговуватися принципом з філософії Ніцше „падаючого – штовхни”. Бо тим самим ми самі штовхаємо себе у стан „війни всіх проти всіх” замість формування здорових соціальних відносин. А вони не можуть будуватися на помсті і ненависті.

Звісно, немає готових рецептів вирішення описаних проблем. Щодо умов перебування ув’язнених у тюрмах і СІЗО для початку, мабуть, варто послуговуватися рецептами Костянтина Усова з його інтерв’ю „Дзеркалу тижня”: „Перше. Усунути найнебезпечніші прояви, очистити повітря, щоб не калічили людей. Друге. Сповістити суди Києва та Київської області, що СІЗО більше не може утримувати ув’язнених, бо воно перенаселене. Закон дає таке право. Є Житомирське СІЗО. Люди не мусять почуватися тваринами. Третє. Оскільки країна бідна, не брати хабарів за надання можливості робити ремонт у камері. Дозволити робити ремонт усім. Родичі, матері, сестри, брати допоможуть. Четверте. Не переселяти ув’язнених із камер, у яких вони зробили ремонт, і не здавати ці камери за гроші, як це відбувається тепер. П’яте. Змінити підхід до забезпечення постійного безперебійного зв’язку між ув’язненим і адвокатом. У нинішніх реаліях ув’язнений не може викликати адвоката, крім як побачити його в судовому засіданні. Виконаєте ці п’ять пунктів, і вже полегшає. Для таких рішень не потрібно витрачати мільйони з бюджету”.