Робітничий рух в капіталістичному світі

Чи є перспективи?

Перша стаття української Конституції встановлює: „Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. Проте повсякчас виникають запитання із приводу того, наскільки ця норма є реальністю і чи не є вона взагалі порожньою декларацією. Адже насправді економіка України повністю будується на капіталістичних принципах і засадах з елементами державної монополії. І своїм корінням цей стан уходить ще в радянські часи, яким би, на перший погляд, сміливим і нестандартним це судження не здавалося.

Сучасний державно-монополістичний капіталізм в Україні є безпосереднім наступником державного капіталізму СРСР. Радянська державна буржуазія зберегла владу і приватизувала, поділила між собою власність, що раніше належала їй як класу в цілому. Визначальними для розуміння особливостей сучасного українського капіталізму є його спадковість із радянським державним капіталізмом – а в рівній мірі положення України в системі світового капіталістичного виробництва.

Походженням сучасного українського капіталізму з державного капіталізму пояснюється, зокрема, його мафіозно-олігархічний характер. Залежність української буржуазії від української держави, переплетення безліччю ниток капіталіста, чиновника і бандита є головною особливістю сучасного капіталізму в Україні, спільною для нього, втім, з сучасним світовим капіталізмом взагалі і з капіталізмом країн світової периферії і напівпериферії перш за все.

У 1990-і роки в Україні відбулося катастрофічне падіння виробництва в усіх галузях, за винятком виробництва. На початку 2000-х років промисловість в Україні відчуває економічне зростання, однак прославлення «найшвидших в світі темпів економічного зростання» всього-на-всього приховує убозтво цього зростання в абсолютних показниках. Якщо в 2000 р. на Україні було побудовано 3 тепловоза, а в 2003 р. – 10 тепловозів, то захоплюватися грандіозними темпами економічного зростання можна лише в тому випадку, якщо забути, що в 1990 р. було побудовано 1013 тепловозів.

Дивовижне збагачення олігархічного класу капіталовласників, зрощених в одну багатоголову політико-економічну гідру, збагачення, яке відбувалося одночасно з грандіозним крахом виробництва, неминуче викликало не менш жахливе зубожіння більшості населення. «Хто накопичує своє багатство, той накопичує чужу бідність», – писав український мислитель XVI століття Іван Вишенський. Середня реальна зарплата в Україні в 2003 р. впала у порівнянні з 1990 р. в 4 рази. Подібне зростання власної убогості мас, тим жахливіше, що воно відбувалося одночасно зі зростанням багатства одиниць.

Саме за описаних умов сьогодні можна говорити про стан і перспективи робітничого руху зокрема і наповнення реальним змістом слова „соціальна” із вітчизняного Основного Закону загалом. Утім, соціальний напрям має сьогодні стати одним з прерогативних у розвитку країни, що повинно включати в себе забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повної реалізації їх права на працю, достатній життєвий рівень, зняття і пом’якшення соціальних суперечностей шляхом нормальної і справедливої фінансово-економічної політики. Зрештою, соціальна функція держави саме і полягає в тому, аби забезпечити соціальну захищеність особи, нормальні умови життя для всіх членів суспільства незалежно від їх безпосередньої участі у виробництві благ. Тож Україна має можливість запозичити міжнародний досвід у сфері гарантування права на соціальне забезпечення як одного з природних прав людини, яке визнане світовим співавторством.

Очевидно, що будівництво і розвиток соціально орієнтованої країни не можливе за умов, якщо держава і громадянин не будуть партнерами в цьому процесі. Тематика взаємної відповідальності держави і особи актуальна тим, що фіксує загальносвітову тенденцію зростання ролі соціальної функції держави. У вирішенні питання соціального захисту громадян визначальна роль належить саме їй, оскільки вона покликана усунути або пом’якшити можливу соціальну напругу в суспільстві, за можливістю поліпшувати соціальне становище людей, розвивати освіту, культуру , охорону здоров’я. Держава мусить брати на себе функцію соціального захисту прав людини, регулювати розподільчі відносини, фінансувати соціальні програми саме за умов наявності зворотного відповідального ставлення громадян до реалізації своїх соціальних функцій, або ж, якщо хочете, соціальних ролей.

Ще одним принципом побудови соціальної держави, який має важливе значення, є процес оптимального співвідношення економічної ефективності і соціальної спрямованості. Особливе місце у цій сфері посідає питання оптимізації податкової політики, визначення базових концептуальних положень: узгодженості соціальної справедливості та економічної діяльності, що дасть змогу оптимально збалансувати особисті й групові інтереси платників податків, забезпечити як власні інтереси, так і суспільні та державні.