Футбол як національна ідея

Вчора на Хрещатику патріотизму було більше, ніж у всіх акціях опозиції разом взятих. Метросексуали, бариги, держслужбовці, студенти, заробітчани і блондинки зривали голоси, скандуючи «Слава Україні!»

За одним столом сиділи русини, лемки і гуцули. Київські тінейджери грали в м’яча з бомжами. Бізнесмени зачепили на свої Порші й Мерседеси синьо-жовті прапори.

Патрульні обіймалися з фанатами. Чуваки з Троєщини висадили на бочку карлика, щоб він теж міг дивитися матч. Роботяги ділилися «Прилуками» з офісними хлопцями.

Відбулося те, чого ми не бачили з 2004-го року. І здавалося більше ніколи не побачимо. Коли блондинки з силіконовими губами приносили на Майдан  чай  для франківських студентів. Коли київські бізнесмени годували тих, кого при інших обставинах могли хіба що кинути на гроші.

І в 2004-у, і 11 червня 2012-го люди вболівали за Україну. Не за Ющенка, не за Мілєвського і Хачерідді. Вони вболівали за себе – за свою честь, гідність, за свою Україну. І нехай після цього хоч один політик, чи громадський активіст посміє сказати, що люди в нас «пасивні», «не свідомі», «не патріоти».

Якщо вони не ходять на ваші акції – це не означає, що вони не свідомі. Їм плювати на вас. Так само як і вам на них. Вони не будуть лізти на барикади, щоб ви знову мали депутатські мандати.

Вони не будуть стояти під Печерським судом, щоб повернути Юльку до корита. Вони не будуть ходити на акції проти Табачника, щоб якийсь громадський активіст на їхньому фоні дав коментар  телебаченню. Щоб потім стати таким же політиком.

Якщо вони не прийшли на вашу акцію під Верховну Раду, коли Турчинов з Яценюком і Кожем’якіним здавали закон про мови, то це не означає, що вони не патріоти. Вони їм просто не довіряють.

Тому, якщо пробудити патріотизм в людей не можуть політики, письменники і громадські діячі, - за справу беруться футболісти. І як бачите – в них це виходить краще.