Роз’єднання мовним бар’єром

Як політична технологія

В українському суспільстві, особливо у сфері політичного, є дуже багато різноманітних бар’єрів. Більшість із них штучні, зроблені із певною метою і служать переважно не надто корисним для країни і суспільства цілям. Так, двома основними є п’ятивідсотковий виборчий бар’єр до Верховної Ради і мовний бар’єр між російсько- і україномовними громадянами України. Обидва бар’єра створені штучно і не відповідають ані реальній дійсності, ані реальним проблемам країни та завданням, що стоять перед суспільством.

Взагалі-то тут хочеться поговорити саме про штучність мовного бар’єру, адже актуальність теми диктують останні події зі скандальним ухваленням Закону про засади державної мовної політики. Проте, оскільки тема мови політична і навіть дуже заполітизована, варто сказати кілька слів і про інший бар’єр – передвиборчий. Авторська думка полягає в тому, що вхідний бар’єр до парламенту, який на сьогодні встановлений на рівні 5%, є вкрай завищеним. Він спрямований на те, щоб залишити в парламентських стінах дві, максимум три найретинговіших партії, які ці рейтинги заробляють сезонними піар-акціями, розколюючи країну, аби мобілізувати власний електорат.

Водночас п’ятивідсотковий бар’єр до Верховної Ради абсолютно не відповідає інтересам українського народу, адже заважає максимально повному і об’єктивному представництву в парламенті симпатій, ідей та позицій переважної більшості громадян. Якщо скласти рейтинги трьох найбільших політичних сил, ми отримаємо підтримку у приблизно 40% голосів виборців. Виходить, що такий високий бар’єр потрапляння до парламенту відсікає політичні інтереси 60%(!) українських громадян. Для цих 60% людей бар’єр у 5% фактично означає, що їхні політичні права знівельовані, а їх інтереси та позиції не будуть представлені у Верховній Раді України жодним чином. По суті, бар’єр краде голоси цих людей.

Натомість, кільком найбільшим політичним силам така ситуація вигідна, тому що де-факто вони отримують більший обсяг влади, впливу і повноважень, ніж довірений їм українським народом. Тобто вони користуються чужими голосами, не даючи іншим громадянам реалізувати своє право на участь у політичній організації країни.

Для того ж, аби забезпечити такий розвиток подій, використовуються важелі для мобілізації власного електорату навколо певний резонансних і дражливих для країни та суспільства ідей. Механізмом мобілізації електорату є створення штучного протистояння і фактичний соціально-політичний розкол в країні, роз’єднання людей за певним критерієм. Адже коли громадяни розділяються на два табори, а політична боротьба свідомо маніпулятивно подається як протистояння „чорного та білого”, виникає ситуація, за якої суспільство поділене на табори підтримує відповідно дві полярні сили, навіть якщо вони не до кінця відповідають реальним потребам, запитам і уподобанням виборців.

У нашому випадку каталізатором протистояння, конфлікту і поляризації стало питання мови, винесене на суспільно-політичну дискусію з метою розколоти, поляризувати і мобілізувати навколо певних сил українських громадян напередодні виборів. Таким чином, мова використовується суто як передвиборча політ технологія. І єдина мета нав’язаної суспільству активної дискусії на мовну тематику, розколоти виборців країни, сконцентрувавши україномовних громадян Західної України навколо нібито опозиційних і проукраїнських сил, а російськомовних громадян Східної України, відповідно, навколо нібито проросійських сил. Насправді ж, і для тих, і для тих – питання мови не щось справді актуальне і цінне, а, повторимося лише технологія. Адже дійсно цінними речами не торгують і не використовують їх як прапорець, покликаний вести українців на передвиборчі барикади.

В Україні сьогодні є дуже багато справді актуальних питань, на які має бути спрямована увага політиків і на вирішенні яких мали б бути зосереджені їхні зусилля. Це питання якості життя громадян, зокрема те, що до 30% населення перебуває за межею бідності. Це економічні проблеми, зокрема питання залучення інвестицій, інвестиційної привабливості вітчизняних ринків та необхідності оновлення і модернізації як промислових підприємств, так і інфраструктури аграрного сектора. Це питання захисту прав українських громадян і якісного законодавчого поля. Це питання правоохоронних органів і безпеки українців. Звісно, вони більш нагальні і актуальні, ніж державна мовна політика, яка вочевидь не стоїть на першому місці серед суспільних інтересів. Проте політики не здатні вирішувати реальних проблем і через це намагаються мобілізувати електорат питаннями мови.

Насправді ж мовне питання, яке стоїть на 31-му місці у списку інтересів і потреб громадян, потрібно вирішувати не через ухвалення законів, що призводять до суспільного обурення, а шляхом створення спокійних умов для розвитку української мови. Важливо, що наряду із цим так само мають бути створені умови і для розвитку всіх інших мов національних меншин, які проживають в Україні, зокрема й російської. Інвестиції у державну мову, а не порожні закони, – ось єдина запорука її сталого розвитку і утвердження як на офіційному рівні, так і в повсякденному житті людей. Ці інвестиції повинні вкладатися у книгодрукування, кінозйомки, створення потужного наукового словника.