Дякую за мовний закон!

Розуміючи, що все це політика, а не вирішення дійсно існуючої проблеми, чи то потреби, тим не менше з’явилося бажання висловитися.

Автор цих рядків не претендує на досконале знання української, але цього щиро бажає та прагне все життя.

Передісторія.

Я народилась у Києві наприкінці 70-х, а тому:

садочок – російськомовний (обирати не довелось, адже в Києві 30 років тому як і зараз вільних місць у садочках не вистачало);

школа – російськомовна (в нашому мікрорайоні української школи не було);

музична школа – російськомовна (школа одна на район, обирати за мовним принципом не доводилось).

Тобто, у побутовому житті я і думаю, і спілкуюсь російською мовою.

 У ВУЗі була можливість (у 1995 році) обирати мову навчання. Я обрала український потік не лише за покликом крові, а й тому, що було бажання навчитись говорити грамотно, а не суржиком чи на місцевому діалекті (як зазвичай говорять наші співвітчизники).

Логічно сталось так, що українська мова стала мовою мого професійного спілкування, адже свою професію (юрист) я опановувала  українською мовою.  Мої колеги різного віку (я в тому числі) свідомо використовують у робочому спілкуванні українську мову, аби просто її не втратити та повчитись у більш освічених колег.

Чому? Тому що в Києві немає іншої можливості почути українську мову (я не про суржик та  безліч місцевих діалектів). Я не можу почути з телебачення грамотну мову. Я чую передачі російською, а назву та титри – українською, від ведучих новин чую: «на протязі», «перш за все» та інші русизми, або дива лінгвістичної науки на кшталт «литовище», «спортовки» чи «спудеї» (таке  я можу писати, але точно не вимовлю і не згадаю за потреби).   На жаль, не перекладають українською сучасну  літературу, будь-які курси чи тренінги проводять російською, курси англійської вчать перекладу на чи з російської, у кіно з українським перекладом потрапили лише один раз. Власне цей перелік можна продовжувати.

 Проте, я цими проблемами не переймалась, власними силами підтримувала, як могла знання мови, бо поклик крові є, як і абсолютне відчуття себе українкою.  І лише нещодавно я помітила, що замовляючи літературу в інтернетмагазині, замовила не свою фахову літературу, а твори українських сучасних письменників,  замовила історичну літературу (з тих питань, які для мене не зрозумілі). Я навіть замовила твори Дмитра Донцова, про якого(вибачайте освічені люди) чула ще від викладача філософії надцять років тому і саме слово «націоналізм» мене тоді відвернуло від вивчення його доробку. Так, україномовної літератури в інтернетмагазинах менше 10% відсотків (на моє непрофесійне враження).  Мені довелось шукати книги українською довше,  а ніж книжки «Психология влияния», «Путь к успеху», «Как стать миллионером», «Как выйти замуж» –  всіма цими секретами, ви не опануєте, якщо  знаєте лише  державну мову, необхідно володіти й регіональною російською (це так, до слова).

Окрім того, що знайти україномовну літературу само по собі проблема, мене здивувало й те, що Марію Матіос, Андрія Куркова  мені змогли запропонувати лише  російською мовою (українського оригіналу в наявності на складах немає).

В результаті у мене виникає питання, а які ще преференції до такого відвертого панування регіональної мови, може надати закон? Наступна стадія – це зникнення мови корінного народу.

Якщо раніше, вроджена українська толерантність та гостинність робили процес підтримання мови млявим, повільним та ніяк не акцентованим, то після прийняття мовного закону  навіть моє індиферентне (тобто ніяке) ставлення до мовної проблеми в суспільстві перетворилось на активну позицію. Позицію  захисту.

 Я зрозуміла, що за всім цим ажіотажем з приводу  мовного закону, підсвідомість спрацювала на національне самозбереження. Точно кажуть мудрі люди, ціниш, коли втрачаєш. Дякуючи мовному закону, я абсолютно впевнена, спрацює закон самозбереження. Він працює у багатьох націй, які змушені зберігати свою самоідентичність у набагато складніших історичних реаліях. Якщо ми можемо через якийсь там закон втратити мову, то чого ми варті?