Параолімпіада як дзеркало соціальної політики

У країні, де інвалідам не лишається нічого, крім спорту

Успіхи українських параолімпійців на змаганнях у Лондоні вельми радують. Проте зовсім не вражають. Україна завжди здобувала високі місця на Параолімпійських іграх, а наші спортсмени регулярно привозять додому десятки й десятки медалей. Немає сумнівів, що так станеться і цього разу.

На сьогоднішній ранок українські спортсмени на Параолімпіаді-2012 вже завоювали 18 золотих, 15 срібних та 17 бронзових медалей. У загальному медальному заліку Україна посіла четверте місце, пропустивши вперед лише Китай, господарів Ігор Великобританію та Росію. Особливо порадували українські футболісти, які впевнено розгромили британців із рахунком 7:1, вийшовши із групи до чвертьфіналу. До речі, інші перемоги наших параолімпійців у футболі були не менш переконливими. Та й це не дивина. Адже українська збірна є діючим футбольним чемпіоном минулих Параолімпійських ігор у Пекіні.

Вражає? Дивує? А головне дуже дисонує із виступами, результатами і досягненнями наших здорових спортсменів. Хіба ж іде чемпіонство і нинішні потужні успіхи наших параолімпійських футболістів із бездарною поразкою Національної збірної, яка на ЄВРО-2012, граючи у себе вдома, не спромоглася вийти з групи, виборовши лише одну перемогу над шведами? Хіба ж іде нинішнє четверте місце української параолімпійської збірної у порівняння із ганебним чотирнадцятим, яке зайняли українці на звичайній Олімпіаді у Лондоні, виборовши лише 20 медалей (можна не сумніватися, що у параолімпійців лише золотих нагород у підсумку буде більше). До речі, нагадаємо, що чотирнадцяте місце – найнижче в історії участі незалежної України в Олімпіадах.

То в чому ж «секрет успіху»? Чому здорові спортсмени виступають так погано, а люди, які по суті є інвалідами виборюють перемогу за перемогою, стаючи справжньою гордістю країни? Причини такого становища криються, напевно, у соціальній політиці. За великим рахунком для України Параолімпіада і є дзеркалом соціальної політики. Проте це криве дзеркало. І зроблене вище зауваження – зовсім не похвала, а критика на адресу соціальної політики в Україні.

Справа в тому, що у нас майже відсутні механізми та інструменти нормальної соціалізації інвалідів, людей із непоправимими вадами здоров’я. І ніхто цих механізмів та інструментів навіть не намагається створювати. Тож інваліди виявляються попросту виштовхнутими на узбіччя життя. І єдине, що їм залишається, аби бути соціалізованими, включеними у реальну дійсність, активними членами суспільного життя, - це хіба що займатися спортом. Ці сильні і вольові люди, які не опустилися, втративши здоров’я йдуть у спорт і дехто досягає визначних успіхів. Саме в цьому причина таких потужних результатів параолімпійців. У держави немає заслуг перед ними. Швидше, є не заслуги, а лише борги. Адже саме держава не створила для інвалідів жодних інших способів соціалізації, включення в життя, розвитку і самовираження. Єдине, що в них є в Україні, - можливість займатися спортом.

Нам залишатися подякувати гідним і вольовим українським параолімпійцям. Вони – справжня гордість країни. Гордість, яка дістається нам не завдяки, а всупереч.