Опозиція в собі

Чи здатні опозиціонери почати мислити не тільки власними інтересами?

Один знайомий автора цих рядків колись розповів вельми цікаву історію особистого характеру. Він тоді працював на престижній роботі і заробляв непогані гроші. Проте витрачав все це він виключно на себе. Колись він пожалівся, що мама лається, що герой нашої історії нічого не купує для дому. Його відповідь, що у батьків і так достатньо коштів і в його допомозі вони потреб не мають, була сприйнята фразою: «Справа не в грошах, а в тому, що у тебе це питання просто не в голові».

До чого було написане вступне ліричне оповідання? Саме до того, що воно абсолютно корелюється із назвою. Опозиція живе в собі. І у неї, як у нашого героя, абсолютно «не в голові» проблеми інших людей. Лише власні. Тільки у героя вступного оповідання «не в голові» була допомога близьким, а у опозиціонерів так само немає жодних думок про проблеми цілого суспільства.

Опозиція живе і вариться у власних проблемах і питаннях, головне з яких – досягнення влади і перемога на президентських виборах. При цьому опозиціонери вважають, що це їхнє право громадяни повинні їм забезпечити, голосуючи за них і виходячи на мітинги, акції протесту або просто «морально підтримуючи» не тому, що опозиція відстоює і представляє інтереси цих громадян, а просто за фактом їх опозиційності.

Показовим прикладом такого ставлення може бути ситуація із київськими виборами. Так, лідери опозиції чомусь вирішили, що можуть просто сліпо робити формальні заяви та запрошувати людей на акції протесту за призначення виборів Київського міського голови та Київської міської ради, при цьому не виконуючи жодних власних зобов’язань. Серед цих зобов’язань – висунення єдиного кандидата в мери, чого не просто не було зроблено. Дана вимога була спочатку висунена самою опозицією, а потім нею ж і проігнорована через нездатність домовитися або піти на хоч якісь взаємні поступки заради реалізації спільної справи. Чому після цього громадяни взагалі повинні довіряти опозиції, яка їх вже одного разу підвела? Підвела тим, що не виконала власних зобов’язань у питаннях призначення виборів та висунення на цих виборах єдиного кандидата. Більше того, навіть у парламенті чи Київраді опозиціонери не зуміли (чи не захотіли?) за це поборотися, обмежившись формальними блокуваннями та взагалі протизаконними намаганнями увірватися до органу місцевого самоуправління. На цьому прикладі яскраво видно всю формальність дій опозиціонерів.

Якщо взяти глобальніше, то опозиція не думає і про цілу низку інших речей, які мала б робити для суспільства. По-перше майже відсутні соціально важливі законопроекти. Так, майже немає соціальних ініціатив, пропозицій у сфері економіки, реформ правоохоронної системи. Проте постійно фігурують якісь недолугі ідей щодо нормування приватних сфер життя. Для наочності можна навести, скажімо, постійне обсмоктування питання мови або ж популярні останнім часом питання заборони абортів. Один з опозиційних депутатів якось навіть дозволи собі разючу фразу, яку не можна охарактеризувати інакше як пряме втручання політика у приватне життя громадян. Цей політик заявив: «Кожен українець повинен народити від своє україночки щонайменше п’ять діточок». Це безглуздо і навіть безпардонно. Проте опозиція зайнята цими питаннями, а не системними пропозиціями із вирішення проблем, які насправді важливі та по-справжньому хвилюють українське суспільство.

По-друге, на позапарламентському і загальносуспільному рівні у опозиціонерів також немає справді потрібних ініціатив. На жаль, все обмежується не завжди потрібними, а часто-густо просто недоречними акціями протестів. Згадаємо той самий цикл мітингів «Вставай, Україно!». Він провалився, а кількість його учасників була настільки мізерною, що іноді дорівнювала числу міліціонерів, які охороняли протестувальників. Так сталося саме через те, що опозиціонери не зуміли запропонувати якісь конкретні і змістовні рішення соціальних питань, за які громадяни могли б виходити на протести. Тобто знову ж таки у всіх цих позапарламентських акціях ми спостерігали лише форму, не наповнену жодним змістом. А саме зміст мав би стати основною складовою діяльності опозиції.

При цьому сильна і потужна опозиція сьогодні як ніколи потрібна нашій країні. З одного боку, вона потрібна хоча б для елементарної конкуренції. Передусім, ми повинні мати конкуренцію ідей. Опозиція має пропонувати суспільству кращі ідеї, ніж у влади. Однак замість конкуренції ідей на практиці виходить, що три парламентські партії – «Свобода», «УДАР» і «Батьківщина» – опонують владі лише самим фактом свого існування. Вони виступають як формальна опозиція. А зміст виявляється відсутнім.

Так відбувається через те, що нинішні опозиційні лідери мислять лише категоріями власних амбіцій, а не категоріями суспільних інтересів. Допоки ця ситуація не зміниться, допоки не будуть враховуватися потреби громадян і пропонуватися реальні механізми реалізації цих потреб, а не тільки декларації позитивних змін в разі перемоги опозиціонерів, ми ніколи не отримаємо ані політичної конкуренції, ані успіхів, яких очікують українці.

Якщо опозиція хоча стати дійсно успішною, в голові у неї маємо з’явитися ми – люди – а не лише власні амбіції лідерів.