У кожній сім'ї є історії про війну, які не тільки вганяють у безпросвітний жах і тугу, а й є ресурсом для виховання всього найкращого в наших дітях. І це можуть бути зовсім різні історії
Військовий подвиг - це нерідко наслідок політичних помилок чи політичних злочинів. Але чи знецінює факт політичної помилки ціну подвигу? Безумовно, ні. Прадіди моїх дітей воювали і мали бойові нагороди, хоч мали дуже різні долі. Мій дідусь був призваний в 1944-му на Західній Україні, був двічі поранений, на нього прийшла похоронка, але мій п"ятирічний тато заспокоїв бабусю, що гірко плакала: "Не плачте, тато повернеться". І дідусь повернувся. Крім медалі "За відвагу" і "За звільнення Кьонігсберга", єдине, що він приніс з війни - це німецьку ложку, і їв тільки нею до своєї смерті. А ще на фронті він врятував від смерті свого брата. Після поранення дід був у похоронній бригаді і почув стогін в одній з траншей після бою, де всіх вважали мертвими. Знайшов того, хто ще дихав, притягнув до госпіталю і тільки там з"ясував, що це його рідний брат! Про цю історію ми знаємо від врятованого діда Кіндрата, бо мій дід Михайло завжди різко відмовлявся говорити про війну.
А дідусь мого чоловіка потрапив на війну у 41-му, щойно відсвяткувавши випускний з артилерійського училища. Він почав її в Севастополі лейтенантом і закінчив підполковником. Під час битви на Курській дузі капітан Ритов був нагороджений медаллю "За відвагу" та Орденом ВОВ, ці нагороди він цінував найбільше. В 1943-му він командував артилерійським дивізіоном, який за літо збив 20 ворожих літаків. "В уличных боях за Красноармейск дивизион тов. Рытова дрался как стрелки. Благодаря их мужеству и умелому командованию тов.Рытова, немецкие силы по нескольку раз в день откатывались назад, неся тяжелые потери" - йдеться в одному з нагородних документів. Після війни дід Микола продовжив військову кар"єру, ставши генерал-майором артилерії. Він все життя носив вуса - в пам"ять про свого бойового товариша, який загинув на Букринському плацдармі під Києвом, тому самому пеклі, правду про яке в радянський час приховували.
Наші дідусі не знали один одного, мій дід Михайло все життя прожив в селі на Тернопільщині, дідусь чоловіка - в Києві: після закінчення військової кар'єри генерал Ритов ще чверть століття (до 84-ьох років!) пропрацював заступником директора історичноі бібліотеки в Лаврі. Вони померли в один рік - 2004-го, ще до народження наших дітей.
Зараз своїм дітям ми розповідаємо про обох прадідусів, про те, що війна була різною, але безумовно страшною і несправедливою. І що врятувати людину від смерті, коли всі кажуть: "Та пішли, там нікого живого нема, вже темніє", це такий же подвиг, як перебазовувати артилерійські батареї під шквальним вогнем і максимально берегти своїх солдатів, перебуваючи постійно на передовій. І що за будь-яких обставин треба залишатися людиною.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.