Ми нарешті змогли вийти на вулиці без лідера і навчилися вірити у неможливе і стояти за це неможливе до кінця.
Це друга у моєму житті революція. Девять років тому 23 листопада на Майдані було щось схоже. Люди привозили їжу. Хтось ніс пакунки з куртками та дублянками. Інші - цілодобово готували канапки з чаєм. Тоді ми були однією нацією. Народом, готовим стояти до кінця за своє майбутнє.
Але сьогодні ми інші.
Ми нарешті змогли вийти на вулиці без лідера. Навчилися вірити у неможливе і стояти за це неможливе до кінця.
Так. Тепер ми інші. Ми не лише можемо виборювати свій вибір. Ми покинули свою хату скраю і пішли захищати інших. Тих, за кого ще декілька років тому могли мовчки співпереживати вдома.
Після помаранчевої революції ми набили багато шишок. Половину з них через власні помилки. Ми багато кого і чого ідеалізували. Багато вимагали від інших і забували про себе. Бо думали, що виходити на протести не потрібно часто. Бо думали, що після одного разу нація рабів раптом переживе катарсис і стане іншою. Ця революція нас змінила. І тепер, знаю, ми маємо збиратися частіше.
І наостанок. Я хочу вірити, що з цими людьми на фото і відео не станеться того, що сталося у суботу під ранок. Я пишаюся кожним. І завтра, коли зайду знову у Михайлівський собор додам до своєї молитви їхні імена.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.