Взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати,
- то як, i скiльки, i на який спосiб їх били.
Оксана ЗАБУЖКО «Польові дослідження з українського сексу»
Насилля в Україні культивується з давніх-давен. Передається
у спадок, плекається і, як видно зі статистики, успішно живе у сучасному
суспільстві. І народжується воно разом із нами. Отак просто: є дитина, її треба
виховувати, а яке ж виховання без погроз, залякувань, тиску, а часом і побоїв.
Українська народна творчість майорить методологією виховного
процесу, яка збудована на погрозах фізичної розправи. Наприклад, за легке,
часто невимушене, баловство можна почути «Я з тебе дурь виб’ю!» або ж «Будеш
битий на винне ябко» (яблуко – автор.), чи «Бить би тебе, та нема кому». Здається, що погрози –
це єдиний інструмент у вихованні дитини. Якщо він не спрацьовує, то погроза
здійснюється. І цей метод передається від покоління у покоління, коли хтось
намагається його перервати, пояснити, що є дієвіше методи, які не несуть ні
психологічної травми, ні фізичного болю, то часто можна почути: «Мене батьки
ТАК виховували, і що? Нормальною людиною виріс. І моя дитина такою ж буде».
Насмілюсь стверджувати, що найчастіше такі методи обирають мешканці сіл чи
маленьких містечок, жителі мегаполісів, як більш освічені та проінформовані,
вдаються до інших засобів. Не секрет, що в селі бережуть традиції, дотримуються
правил та живуть стереотипами, а відтак не поспішають нічого змінювати. Тому і
зараз можна почути погрози про «березову кашу» (березові різки, якими шмагали
дітей за непослух). Оскільки села в Україні занепадають, селяни переїжджають у
містечка та міста, то й привозять зі собою традиції та стереотипи.
Але було б нещиро замовчувати і той факт, що народна
мудрість таки намагається згладити ці гострі виховні елементи. «Отець
по-батьківськи поб'є, по-батьківськи й помилує». Що це? Намагання виправдати
жорстокість чи простий порядок речей, коли батько несе відповідальність за
дитину і тому може її і бити, і милувати? «Рідна мати однією рукою б'є своє
дитя, а іншою гладить». Як на мене, то ця приказка – квінтесенція українського
виховання. Все ж без побоїв обійтись важко, але навіть і це не означає нічого
поганого, бо все рівно матір любить дитину.
До речі, цей же вислів, лише дещо змінений, вживається і у
подружньому житті. «Б’є – значить любить» --
досить розповсюджена помилка серед жінок, які терплять насилля від
власного чоловіка. Звичайно, є й інші причини, але саме так багато жінок пояснюють
собі та подругам, чому терплять ганебні вчинки своїх чоловіків. «Поки не
поберуться – любляться, а поберуться – чубляться». Так фольклор визначає
домашнє насилля. І аби уникнути втручань у сімейні справи українці придумали
собі не одну відмовку, окрім ментального «моя хата з краю», «муж і жона – одна
сатана», «який їхав, таку віз», «обоє рябоє» тощо. В розвинених країнах свідки
насилля обов’язково повідомляють про нього у відповідні органи, намагаються
втрутитись і зупинити його, в Україні це справа приватна, лише кривдника та жертви.
Часто молодим на весіллі кажуть тост: «Чоловік – це голова,
а жінка – шия, куди шия поверне, туди голова і подивиться, але як голова щось
зле придумає, то б’ють за це по шиї». Ось так ролі розділились. На все майбутнє
життя. Це ж так нормально … вдарити по
шиї.
P.S. Епіграфом до
цих роздумів стали слова Оксани Забужко про те, що українці люблять розповідати
про свої побої. І може це не зовсім стосується фізичного насилля, але як
показує дійсність і говорить статистика, кожен другий українець може розповісти
де і як він терпів насилля.
Текст увійшов до світової серії "Насилля не в нашій культурі" -- www.genderacrossborders.com/2011/10/27/22375/
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.