Малюнки з життя

яскраві епізоди, які запам`ятовуються

До закінчення вихідного залишалось кілька годин. І прийшло воно - бажання провести їх якось цікаво, але без бійки. Шкільний стадіон зустрів мене з молодшим сином несподіваною тишею. Містика. Я його пам"ятаю живим. Тут все бігало, крутилось, верещало. Кількість дітей на квадратний метр грунтового газону тут була така ж, як в Шанхаї.  Але всім знаходилось місце. Зараз лише компанія спортсменів 16-17 років в дуже красивих спортивних костюмах кольорів київського "Динамо" змагаються на тренажерах. Хлопці сидять на турнікетах для качання пресу і жваво матюкаються. Кількість вже порожніх пляшок пива і випалених "бичків" навколо свідчать, що змагання триває вже досить довго. Але, судячи із щойно принесеного ящика пива, попереду ще другий тайм, додатковий час і пенальті. Думаю, що десь у Донецьку, Дніпропетровську та Одесі, такі  ж компанії спортсменів, так само активно тренуються. Можливо, лише клубний колір костюмів та пиво у них інше. Точніше, пиво таке ж, але з іншою етикеткою на пляшці. А тим часом молоді і цілеспрямовані громадяни Гамбії, Нігеру, Чаду і ще кількох десятків афро-латиноамериканських країн, готуються зайняти місця в основних складах наших клубів. Саме тут, в Україні, вони стануть відомими, гратимуть на нових стадіонах, за які наш бюджет (тобто - освіта, медицина, оборона) заплатили мільярди євро. Саме в нашій країні, де, як ви знаєте, не високі зарплати у лікаря, вчителя, міліціонера, військового, скромні стипендії та пенсії (крім номенклатури), молоді футбольні таланти зароблять свої перші мільйони і поїдуть собі далі - в Європу. Хтось в любительські клуби, а хтось пограє і в професійних лігах. А наші хлопці завжди зможуть гордо і з гумором відповісти, що вони в цей час "пиво пили..."

Тим часом, на порожньому стадіоні щось змінилось. Не встигли ми з молодшим сином, розминаючись, кілька разів вдарити по м`ячу, як біля кромки поля з"явився місцевий мешканець. На вигляд йому було років 10. В руках хлопець тримав ракетки для бадмінтону і дивився на нас, як на прибульців з іншої планети. Дивлячись на цього землянина, я подумав, що є ще життя на цій планеті. Слово "ще" мені не сподобалось і я подумки повторив ту ж фразу інакше: "на цій планеті є життя". А потім був футбол. До нас приєднався ще якийсь чоловік в шкіряних черевиках і напрасованих, із стрілками брюках. Він із ностальгією згадав, як 20 років тому ганяв за збірну восьмих класів.  Щоб відчути "кайф" моменту, я завжди подумки забігаю далеко вперед. На багато, багато років у майбутнє. І звідти, здалеку, ніби дивлюсь на день сьогоднішній. Там, у майбутньому, нам буде багато років. У нас будуть дорослі діти. І, напевно, ми гортатимемо на своїх новеньких "планшетниках" старі фотографії. Цікаво, що кожен із нас готовий буде віддати, щоб хоч на хвилину повернутись у цей теплий і дуже далекий травневий день? Туди, де ти із своїм маленьким сином можеш побігати з м`ячем, повчити його грати в бадмінтон і покататись на велосипеді? І тоді я розумію справжній сенс і красу життя. І нашу місію - не піддатись деградації навіть тоді, коли стадіони порожні, а діти віддані на виховання моніторам і процесорам. Я навіть придумав кілька пунктів для катехизису вихідного дня: "І не протягнеться рука твоя за пляшкою пива.  І не натисне палець руки твоєї кнопку пульту дистанційного управління телевізором. І не зареєструє твою присутність матриця соціальних мереж. І не  відчує м`яке місце твоє пружність дивану. Амінь." Хоча нову церкву я створювати не збираюсь - вистачає і тих, що є.

Життя, попри все, на нашій планеті таки існує. Вже ввечері, повертаючись додому, я побачив підтвердження цьому. Відносно багато людей різного віку, у спортивних костюмах, бігали як на шкільному стадіоні, так і алеями спального району. Вихідні не пройшли даремно.