Право на розкіш

Не бачити картин Олександра Дубовика – це те ж саме, що вкрасти в себе право на розвиток, натхнення і працю.

Психологи радять бути обережними з картинами, які купуємо для власного дому. Мовляв, у полотнах зашифрована інформація, яка може або збагатити наш простір, або навпаки – вщент його зруйнувати. Картини художника Олександра Дубовика відносяться до тих, які завжди треба мати перед собою. До такого висновку я прийшла, готуючи персональну виставку «батька українського авангарду» 82-річного Олександра Дубовика «Письмена на небі» в MironovaGallery.

Цей художник ніколи не залишав мене в спокої. Дубовик для мене – це нагадування про ідеально змодельований космос. Він належить до когорти митців, які знають абетку  Бога і нею записують історію людства. У його картинах не має відбитку сьогодення. Олександр Дубовик – позачасовий, вічний і не піддається впливу модернізації. Можливо тому, що свідомо відмовився від користування Інтернетом, перегляду телебачення і слідкування за політичним життям України і світу. Його можна побачити або з томиком філософії, або з пензлем перед мольбертом. 

Дубовик живе зовсім в іншому вимірі, не засміченому метушнею. Його мистецтво – це мистецтво художника-філософа, або іншими словами, елітне мистецтво. Як зізнався сам Дубовик, його картини вимагають зустрічного руху від людей, вивчення символів і розмірковування над природою кольору. Картини-філософські трактати Дубовика не відкриваються першому зустрічному. Вони потребують нашого часу і концентрації, глибокого занурення і розмірковування над буттям. А це неабияка розкіш у добу глобалізації. 

Дуже влучно про Дубовика сказав лауреат Шевченківської премії, найдорожчий в Україні художник Анатолій Криволап. На його думку, «є модні, актуальні, сучасні твори, а є мистецтво, для якого час перестає бути орієнтиром, — таким є мистецтво Дубовика. Він став першим абстракціоністом в Україні, з нього все починалося, а ми вже були потім». 

Я погоджуюся з Анатолієм Криволапом. Дивлячись на Олександра Дубовика, перша думка, яка виникає, цей чоловік точно з іншої епохи. З ним не можна запанібрата. Він пам’ятає, як все починалося. І як би Дубовик не відхрещувався від звання «батька постмодерну», яким його нарекли мистецтвознавці, його вміння неординарно-вишукано вдягатися, харизматично, по-королівськи поводитися і без поспіху, глибоко інтелектуально розмовляти видає, хто перед нами насправді. Я щаслива, що народилася в одну епоху з Олександром Дубовиком і дякую долі, що вона зробила для мене розкішний подарунок – дала можливість познайомитися і працювати з цим Великим Художником. Тепер моє завдання – показати Олександра Дубовика якомога ширшій аудиторії не тільки в Україні, а й у світі. Адже Дубовик – це невичерпне джерело енергії для натхнення і роботи. Тож не будьмо крадіями самі в себе, дивімось на картини Олександра Дубовика і творімо.