Приватні підприємці та пенсійні внески в Україні - 2

Подяка читачам, які підтримали мою позицію і додали аргументів до неї, та відповідь на коментарі тих, хто навів аргументи «проти».

Приватні підприємці та пенсійні внески в Україні – 2

Насамперед, хочу вибачитись за те, що через своє відрядження не брала участі в дискусії до запису «Приватні підприємці та пенсійні внески в Україні», який зробила 14 квітня (blogs.korrespondent.net/users/blog/ksenyalyapina/a35524). Я прочитала всі коментарі і хочу подякувати читачам, які підтримали мою позицію і додали аргументів до неї, та відповісти на коментарі тих, хто навів аргументи «проти».

Отже, основний аргумент – «всі рівні, тому всі мають сплачувати однаково». Аргумент, на перший погляд, абсолютно вірний. Дійсно, всі рівні. Але давайте подивимося, хто скільки сплачує. Скільки сплачує до Пенсійного фонду України найманий працівник? З середньої заробітної плати в 2000 гривень він сплачує до ПФУ 2%, тобто 40 гривень. Все інше, а саме – 36% навантаження на фонд заробітної плати за нього сплачує роботодавець. Ця сума належить до витрат роботодавця і жодного відношення до витрат громадянина не має. 

А скільки ж сплачує підприємець? Підприємець на спрощеній системі оподаткування сплачує 400 гривень, тобто в 10 разів більше, ніж громадянин, який отримує середню заробітну плату. Це було б справедливо, якби він отримував і дохід у десять разів більше… Але в тому-то і справа, що малі підприємці (з числа тих 250 тисяч, які сьогодні змушені припинити свою діяльність) отримують не набагато більше, ніж середня заробітна плата. Понад те, в малих депресивних містах, стоячи на маленькому ринку тричі на тиждень з восьмої до дванадцятої, дай Боже, щоб вони заробити собі хоча б на середню заробітну плату. 

Ви запитаєте, чому ж вони стоять? А ви з’їздіть у таке депресивне містечко і пошукайте роботу. Люди там стоять або в чергу на великий містоутворюючий комбінат, або тричі на тиждень на базарі. В першій черзі вони мають надію отримати роботу за півтори тисячі гривень (у кращому випадку), а на базарі намагаються заробити собі хоча б на харчування. 

Видно, говорячи слово «підприємець», різні люди явно уявляють собі різні постаті. Хтось, наприклад, пана Бродського, а хтось – сусіда, який стоїть на базарі в маленькому містечку. Підприємцем можна назвати і того й іншого. Однак на відміну від першого, для малого підприємця 400 гривень єдиного соціального внеску – це навантаження, що в 10(!) разів перевищує навантаження на того, хто отримує середню заробітну плату. Це до питання справедливості.

Водночас власник акцій, або часток у різних підприємствах, отримує раз на рік дивіденди, і достатньо великі (ми це можемо побачити по деклараціях наших урядовців), і з цих сум не сплачує до ПФУ ані копійки. Бо ж з доходів від капіталу не сплачується податок на загальнообов’язкове пенсійне страхування. А є ще окрема категорія – державні службовці, які не тільки отримують заробітну плату від держави, а й всі нарахування за них сплачує держава, за рахунок податків тих самих підприємців… Про яку справедливість може йтися?

А тепер давайте порахуємо, скільки сплачує підприємець на загальній системі оподаткування. Уявімо собі підприємця, який займається торгівлею товарами. За місяць він продає товарів на 20 тисяч гривень. Принаймні 70% з цієї суми – це так звані «тверді» витрати, тобто те, що коштує безпосередньо товар. 30% – націнка на товар. Ви скажете, мала націнка, а ви спробуйте продати щось сьогодні, коли купівельна спроможність населення впала. В ці 30% входять і видатки на ведення бізнесу: оренда приміщень чи торгового місця, оплата послуг бухгалтера (адже якщо підприємець на загальній системі, хтось має вести облік, інакше він не зможе довести і 70% вартості товару, тому що треба збирати первинні документи). Уявімо собі, що це все сягає близько 15%. Тобто врешті-решт підприємцю залишається десь відсотків 15. Таким чином, виторговуючи 20 тисяч гривень на місяць (а це не так мало) підприємець заробляє на своє життя (увага!) лише 3 тисячі. З цих трьох тисяч він має заплатити 17% податку на прибуток, і… 36%(!) єдиного соціального внеску. Тобто він має віддати державі практично половину. 

Як ви думаєте, за таких пропорцій хоча б одна розумна людина працюватиме підприємцем на загальній системі оподаткування чесно? Який вихід? Маленьку частину показувати легально, а все інше нелегально, зменшуючи в такий спосіб свої зобов’язання перед державою і залишаючи собі хоча б щось на життя. 

Оті 36% вбивають будь-який стимул до чесного ведення підприємницької діяльності. Звідси і висновок – якщо ми не звільнимо від загальнообов’язкового соціального страхування підприємців, підкреслюю, не тільки спрощенців, а взагалі підприємців як таких – ніколи не отримаємо детінізацію принаймні дрібної підприємницької діяльності. Іншого шляху, ніж відмова від загальнообов’язкового страхування для підприємців, нема. 

Щодо найманих працівників, вважаю, що перед нами стоїть серйозне завдання змоделювати іншу систему соціального страхування, і пов’язана вона зовсім не з підвищенням пенсійного віку. Та про це в окремому блозі.