Промова про мову

Вірю, що слова Панаса Мирного виявляться пророчими: "…ми після довгого сну розбуркалися і починаємо очима водити, доводимо світові, що ми, як і другі, хочемо жити..."

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу - це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

Ці рядки понад 100 років тому назад написав Панас Якович Рудченко. Маю сумнів, що більшість з тих, хто зараз читає це одразу ж зрозуміли про кого йдеться. Рудченко - це Панас Мирний, з дня народження якого сьогодні виповнюється 162 роки. Навіть більшість його сучасників не ідентифікувала колезького, а потім статського радника Рудченка із українським патріотом Мирним, якого розшукувала поліція.

 Мені цікавить інше. Статтю про мову він написав після Емського указу, обіймаючи високий державний пост у Російській імперії. Це йому ніяк не завадило друкуватись на Галичині, яка тоді вважалась закордоном.  Ні посади, ні заборони, ні страх потрапити до в‘язниці не завадили йому працювати на Україну, думати та писати рідною мовою, прославляючи її.

 Сумно, що за 20 років незалежності в Україні знову офіційна влада відновила повзучий наступ на українську мову.

 Але я вірю, що слова Панаса Мирного все ж виявляться пророчими: «…ми після довгого сну розбуркалися і починаємо очима водити, доводимо світові, що ми, як і другі, хочемо жити та того всесзітнього добра - культури намножувати. І на цьому шляху не зупине нас пророкування мудраків, бо творча сила ожила і рідну мову воскресила»...