Провінційність у діаспорі й Україні

або Чому тут і там відсутня політична наука.

Лише невелика частина українських еліт говорить англійською, цікавиться зовнішнім світом і розуміє його. Професор Українського Католицького Університету Ярослав Грицак переконаний, що провінційність – це характерна ознака керівників незалежної України, «майже ніхто з теперішніх і минулих президентів, прем’єр-міністрів, а навіть міністрів освіти не говорять іншою іноземною мовою, окрім російської» («Історична правда», 27 липня 2011 р.). Президент Віктор Янукович був єдиним лідером, який не говорив англійською під час ядерного саміту у Вашингтоні у квітні 2010 р.

Ректор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт говорить, що «нині влада сприймає англійську мову як деструктивний чинник, що може підірвати так звану «прогресивну» українську (постсовєтську) систему вищої освіти та науки. Погане знання англійської чи його брак – це проблема всіх постсовєтських держав, факт, який цілковито ігнорує український уряд» (University World News, 29 січня 2012 р.). Адміністрація Януковича вперше за двадцять років скасувала вимогу «обов’язкового знання англійської вступниками до університету».

Провінціалізм українських еліт пояснює, чому, як зазначає Грицак, «нове покоління українських політиків нічого нового Україні засадничо не могло запропонувати. І цим значною мірою пояснюється провал Помаранчевої революції, як і провал теперішніх реформ».

Ющенко отримав диплом бухгалтера в 1975 р. у Тернопільському фінансово-економічному інституті й розпочав свою трудову діяльність як заступник головного бухгалтера у колгоспі. Обмежена совєтська освіта й низьке кар’єрне становище ніколи б не змогли підготували його до посад голови правління Національного банку України, прем’єр-міністра та президента. Хоча Ющенко й одружився на американці українського походження, він досі не говорить англійською.

Політична наука як дисципліна, котру вивчають в Європі та Північній Америці, за великим рахунком не існує в освітній системі України, а те, що називають політичними дослідженнями (політологією), не є політичною наукою. Політологія ізольована від європейської та північноамериканської політичної науки, а політологи (політичні експерти) прийшли у професію з різних академічних і неакадемічних галузей, небагато з них говорять англійською, а більшість не мають належної підготовки в політичній науці. Лише деякі українські університети передплачують європейські та північноамериканські журнали з політичних наук.

У зв’язку з цим Сергій Куделя у статті «Чи можлива в Україні політична наука?» («Критика», №№ 1-2, 2012 р.) наголошує, що «практично жоден» із тисяч українських аспірантів за спеціальністю «політологія» не опублікував своїх досліджень у західних наукових журналах або не видав їх окремими книжками в Європі чи Північній Америці. Західні ступені магістра й доктора філософії, які Куделя здобув у Стенфорді й Університеті Джонса Гопкінса, українські виші не визнають, як він довідався в «Києво-Могилянській академії», а тому повернувся у США, де обійняв наукову посаду.

Україна не видає політологічних часописів і книжок. Під час відвідин київських книгарень і столичного книжкового ринку «Петрівка» можна знайти кілька книжок про українську політику, не враховуючи перекладів західних авторів. У 1990-х рр. було значно більше видань про українську політику, виходив журнал «Політична думка», але він припинив існувати десять років тому.

Країна, в якій бракує політичної науки як навчальної дисципліни у вищій освіті, не може створювати політичних еліт. Це цілком очевидно на прикладі низької якості та провінційності українських еліт як з Партії регіонів, так із націонал-демократичної опозиції. Але та ж Партія регіонів, на відміну від «Батьківщини» чи «Фронту Змін», має англомовну сторінку на своєму офіційному сайті (http://www.partyofregions.org.ua/en, http://byut.com.ua/, http://frontzmin.ua/). Водночас Партія регіонів і Янукович краще прислухалися до рекомендацій західних політичних консультантів і радників з питань виборів, ніж націонал-демократи.

Слабкість або практична відсутність в Україні політичної науки позначається на ідеологічній хирлявості політичних партій та еліт. Програми українських політичних партій інтелектуально слабкі й ідеологічно аморфні, не надто відрізняються популістська економічна й соціальна політика Партії регіонів і «помаранчевих» сил, а їх зовнішньополітичні пріоритети викладені в абстрактній манері.

Українська діаспора робить дуже незначні інвестиції в україномовні публікації в Україні та не виділяє коштів на політичну науку (окрім таких партійних видань, як «Розбудова нації», що виходила в 1990-их).

У 1994 р. єврейсько-українські емігранти з нью-йоркської газети «Новое русское слово», найстарішого російського еміграційного видання, заснували в Києві впливовий тижневик «Зеркало недели». Іван Драч пригадує, що тоді редактори «Зеркала недели» попросили його закликати українську діаспору профінансувати випуск україномовної версії. «Вони думали, що українська діаспора може їм допомогти. Він пояснив їм (газеті), що вона просто не має коштів для україномовної версії» (Kyiv Post, 13 липня 2000 р.). Редактори «Зеркала недели» знайшли внутрішнє фінансування, а україномовний варіант видання під назвою «Дзеркало тижня» почав виходити в 2002 р.

«Український тиждень», єдиний україномовний політичний журнал, що видають в Україні, має австрійські інвестиції компанії ECEM Media. Два інші україномовні політичні тижневики, «Новинар», який видавав американський бізнесмен Джед Санден, і «Главред», котрий видавали український олігарх єврейського походження Ігор Коломойський і бізнесмен з «Нашої України» Олександр Третьяков, закрили в 2008 р. і 2010 р. через фінансові причини.

Українська діаспора, котра налічує багато мільйонерів у Північній Америці, не започатковує та не підтримує того, що роблять єврейські та російські олігархи й емігранти в Україні. У 2008 р. два російські олігархи, Володимир Гусинський, який володів найбільшою в Росії незалежною медіа-імперією «Медіа-Мост», допоки не змушений був емігрувати в 2001-му, та Костянтин Кагаловський, бізнес-партнер ув’язненого олігарха Михайла Ходорковського, заснували в Україні незалежний канал ТВі. Його очолив добре відомий український журналіст Микола Княжицький.

У 2010 р. українські олігархи єврейського походження Ігор Коломойський і Вадим Рабинович відкрили в Києві телевізійний канал JN1 (Jewish News One), перший світовий єврейський цілодобовий канал на зразок CNN із початковими інвестиціями в розмірі 5 млн. доларів.

Американські й канадські бізнесмени українського походження також виділяють подібні кошти на не-українські справи у Північній Америці, такі, як Королівський музей Онтаріо в Торонто, і тому питання тут полягає не в браку грошей, а у відсутності бачення й провінційному ставленні української діаспори до України. Внески української діаспори в медіа-ринок України дуже незначні й це дивно, що вона не інвестує в політичну науку і не допомагає українським елітам позбутися провінційності. Журнал «Сучасність», який з 1960 р. видавали в Мюнхені, а з 1992-го – в Україні, де його редагував Іван Дзюба, мав лише сто передплатників в українській діаспорі та був закритий через фінансові труднощі в 2010 р. (відновив вихід у 2012 р.)

Діаспорні кошти йдуть на не проекти з політичних наук. Часопис «Критика» отримав непряму підтримку через спільні програми неурядової організації Інститут Критики й Українського наукового інституту Гарвардського університету, маючи при цьому невеликий наклад – 1 тис. примірників. Канадський інститут українських студій підтримує часопис «Україна модерна», видання Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка, та журнал «Схід-Захід», котрий випускає Східний інститут Ковальських Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. На жаль, ці три видання мають обмежене коло читачів, вони практично проповідують серед навернених, до того ж два з них виходять для істориків і не стосуються політичної науки в Україні.

Слабка підтримка українською діаспорою політичної науки в Україні має два пояснення. По-перше, найбільша українська емігрантська політична організація ОУН (б) завжди протистояла заснуванню західних наукових центрів, що займаються дослідженнями України. Водночас ОУН (б) і члени її спільноти ніколи не виділяли кошти на альтернативні щодо їх поглядів наукові інституції та публікації з політичних наук.

По-друге, політична наука майже не існує або ж не належить до пріоритетних в Українському науковому інституті Гарвардського університету, три професори якого займаються історією, мовою і літературою, на кафедрі українознавчих досліджень Торонтського університету, в Канадському інституті українських студій та Колумбійському університеті (де українознавчі студії були засновані в 1990-х рр., але знов-таки без політичних наук). Український науковий інститут Гарварду тричі відхилив наукові пропозиції автора цих рядків, включно з пропозицією написати книгу Contemporary History of Ukraine (завершена цьогоріч праця стала можливою завдяки австрійському і японському грантам).

Перед тим, як я приїхав у Канаду в 2001 р., в Торонтському університеті не викладали українську політику, що я став робити за два роки по тому завдяки коштам Фундації імені Володимира-Юрія Даниліва. Канадський інститут українських студій відхилив пропозиції вивчати українську політику в Торонтському університеті, обравши натомість викладання українського мистецтва в Йоркському університеті.

Найбільш дивним аспектом діаспорного провінціалізму є те, наскільки він ігнорує Вашингтон, одне з найвпливовіших міст у світі. Це місто має більше п’яти престижних приватних університетів, десятки аналітичних центрів, офіси Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Українська присутність у Вашингтоні уривчаста й обмежується грантами для запрошених дослідників, розрахованих на один-два роки.

Університетські курси про українську політику для студентів й аспірантів були започатковані тільки в 2004 р., коли я працював гостьовим професором в Інституті європейських, російських і євразійських досліджень Університету Джорджа Вашингтона, що стало можливим завдяки фінансовій підтримці Програми досліджень України Вільяма і Олени Петрах. Пан Петрах запропонував кошти Українському науковому інститутові Гарварду, проте там від них відмовилися, і він передав їх Університетові Джорджа Вашингтона.

У 2010 р. як запрошений науковий співробітник Школи перспективних міжнародних досліджень Університету Джонса Гопкінса я заснував щомісячний часопис Ukraine Policy Forum (UPF), що згуртував політиків, експертів аналітичних центрів, фонди підтримки демократії та науковців. У грудні 2011 р. UPF опублікував книжку Open Ukraine. Changing Course towards a European Future, котру ми спільно зредагували з Деном Гамільтоном, директором Центру трансатлантичних відносин Школи перспективних міжнародних досліджень.

Грузія випередила Україну за темпами реформам й інтеграції в Європу, тому що позбулася своєї постсовєтської, євразійської провінційності. Тоді, як Угода про асоціацію між Україною та ЄС заморожена, Грузія та Молдова, схоже, підпишуть договір наступного року.

Молоде покоління грузинів, яке здобуло освіту в західних університетах, говорить і читає англійською, повернулося у Грузію. Ці люди здійснили трояндову революцію і стали правлячими елітами країни. Середній вік грузинських урядовців – 30 років і кожен має західні ступені з права (як Президент Міхеїл Саакашвілі), магістра бізнес-управління чи з іншої спеціальності (Грузія, на відміну від України, визнає західні ступені).

В Україні середній вік уряду Миколи Азарова – 60 років, а чиновники і Президент Янукович – це продукт брежнєвської «ери стагнації». Тімоті Ґартон Еш написав у The Guardian (30 травня 2012 р.), «чути запевнення Януковича під час однієї зустрічі про те, що ув’язнення (Тимошенко) відбулося згідно з вимогами незалежного судочинства і верховенства права, було тим самим, що слухати гомо совєтікуса, який навіть не вміє добре брехати».

Українські північноамериканські наукові інституції не надають підтримки дослідженням у галузі політичної науки в США і Канаді, й не дивно, що вони не підтримують її в Україні. Українська діаспора в Північній Америці не здатна знайти ресурси і запропонувати бачення застосування коштів, як це роблять в Україні олігархи єврейського походження, як Коломойський, росіяни Гусинський і Кагаловський, котрі засновують незалежні телеканали і газети. За австрійські гроші фінансують єдиний україномовний журнал.

Отож, головний висновок, який ми можемо зробити з усього, полягає в тому, що діаспорна провінційність супроводжує провінційність, яка пронизує українські еліти.