Вільнюський рубікон: кінець "золотого віку" Януковича

Якими б кризовими і напруженими зовні не виглядали останні місяці, в майбутньому період «надій на Вільнюс», буде вважатись найкращими часами за весь період президентства Віктора Януковича

Щоб раптом не трапилося дива, у найближчі дні, окрім фактора ЮВТ,  будуть створені додаткові запобіжники у вигляді відмови від ухвалення у другому читанні законів про прокуратуру і про вибори – на випадок, якщо якимось дивом або Тимошенко закличе ЄС підписати Асоціацію без її звільнення, або ЄС (що майже неймовірно) сам пристане на таку думку. Тож згадані закони не будуть прийняті в другому читанні до контрольної дати 18 листопада, коли ЄС ухвалюватиме рішення щодо України. Таким чином всі передумови для негативного рішення ЄС будуть забезпечені.

Таким чином Угода буде відкладена на невизначене майбутнє,  і тим самим буде підведено риску під «золотим віком» президента Януковича.

Так, загалом фундаментальних змін в країні не відбулося. Але ті кілька місяців, що передували порожньому для України, як з’ясувалось, саміту у Вільнюсі, в майбутньому будуть оцінюватись як найбільш конструктивний, мирний і результативний період президентства Януковича.

Ось факти на обґрунтування даної тези:

·        В Україні вперше за багато років було досягнуто хоч і ситуативного, але цілком обґрунтованого і логічного консенсусу навколо зовнішньополітичних пріоритетів і стратегічних цілей країни. Текст Угоди про асоціацію був принаймні формально сприйнятий усіма ключовими суб’єктами як спільний шлях, як дороговказ реформ, як програма дій у внутрішній та зовнішній політиці на найближчі 10 років.

·        Вперше виявом «європейських амбіцій» стало не продукування декларацій, а ухвалення законодавства, яке, хоч і не було досконалим, але свідчило про загальний рух в напрямку цінностей демократії, прозорості і підзвітності влади.

·        Пригальмувалося сповзання до авторитаризму, яке було дуже помітним в 2010-2011 роках.

·        У громадській думці вперше в історії незалежної України сформувалася суттєва перевага прибічників європейського вектору розвитку над пострадянською ностальгією. Були закладені підвалини більш глибокого, ніж раніше, загальнонаціонального консенсусу навколо європейської перспективи країни.

·        Європейський вибір, хоч і у специфічному «донецькому» виконанні, завдяки позиції правлячої партії, поступово набував легітимації в очах виборця Сходу і Півдня. Тим самим закладались основи для подолання історичного розколу ідентичностей і формування цілісної самосвідомості української нації в європейському «екстер’єрі».

·        Вперше за багато років велика мета змусила значну кількість політиків піднятись над дріб’язковістю, фобіями та політичною кон’юнктурою, і об’єднати зусилля…

Нині цей короткий історичний цикл – завершено. «Нам нікуди спішити» - каже влада. «Ми піднімемо прапор зрадженої євроінтеграції» - каже опозиція. І всі ступають на мінне поле, з якого повернуться не всі. Але найгостріше питання: якою повернеться з нього країна?

Найбільшою помилкою або ж лукавством тих, хто пропагуватиме тезу про «паузу» в євроінтеграції, є припущення про те, що через умовно рік складуться кращі, ніж сьогодні, політичні та економічні передумови для підписання Угоди про асоціацію. Насправді ж через рік ми опинимось у ситуації, коли про підписання Угоди зможуть розумувати лише невиправні фантазери. Цьому є внутрішні та зовнішні причини.

По-перше, руйнування хиткого внутрішньополітичного консенсусу та фактичний початок президентської кампанії означатиме повернення до режиму війни проти всіх та відновлення пригальмованих «до Вільнюса» процесів закручування гайок. Політична карта знову стане чорно-білою, а боротьба набуде варварських рис. Першим сигналом стануть довибори 16-го грудня, рівень «чесності» та «демократичності» яких, скоріше за все, буде ще одним кроком назад у порівнянні з жовтнем 2012 року. Цілком можливе посилення тиску на непідконтрольний бізнес та поява нових фактів «вибіркового судочинства», тобто арештів опозиційних діячів а можливо і громадських активістів.

Слід визнати, що «перспектива Вільнюсу» протягом останнього року виступала потужним стримуючим чинником від подальшого регресу демократичних процесів в Україні, ЄС сповна продемонстрував дієвість своєї «м’якої сили», але з провалом Вільнюсу дія даного чинника припиняється з усіма можливими наслідками.

По-друге, Путін нізащо не погодиться надавати Києву фінансову підтримку без гарантій неповернення на шлях асоціації з ЄС хоча б на перспективу до президентських виборів 2015 року. Адже формально ЄС 18-го листопада не відмовить назавжди і не закриє шлях, а лише відкладе Угоду до того часу, коли Україна «виконає необхідні критерії». Отже, теоретично Янукович зможе в будь-який момент повернутись до підпису – навіть вже навесні 2014 р.

Щоб уникнути такого ризику, Путін наполягатиме на створенні такого запобіжника, який би свідчив про незворотність курсу Києва на тимчасову самоізоляцію. Таким запобіжником, окрім описаної вище подальшої деградації вітчизняної політики, може стати, наприклад, фактичний чи юридичний вихід України із Договору про європейське енергетичне співтовариство або відмова від інших, важливих,  нині чинних зобов’язань України перед ЄС.

Запобіжник має бути таким, щоб змусити ЄС чітко заявити про його несумісність із намірами укласти Угоду про асоціацію.

Завдяки створеній ілюзії «незворотності європейського вибору» Януковичу вдалося підняти ставки у великій грі і змусити Путіна платити не за вступ до Митного союзу (про це поки що не йдеться), а лише за зрив Асоціації з ЄС.  Але факт зриву, коли остаточно відбудеться, у свою чергу, різко понизить ставки.

Після провалу Вільнюса російські компенсації, можливо, будуть відчутними, але їх ефект – короткостроковим. Як тільки Путін пересвідчиться, що у Януковича вже не залишилось реального шансу повернутись на рейки асоціації з ЄС, коридор для українського президента буде різко звужений, а подальша допомога буде обумовлена виключно повною політичною капітуляцією у форматі вступу до Митного Союзу.

На цей момент потяг євроінтеграції вже піде, керівництво України буде визнано недоговороздатним, і політико-психологічні наслідки Вільнюського фіаско закриють будь-який шлях до повернення вчорашньої ситуації, коли офіційному Києву здавалось, що він став справжнім суб’єктом великої політики.

Яку ж спадщину залишає «золотий вік» Януковича, що минає? Деякі зміни, що відбулися протягом останнього часу, навряд чи можна відіграти назад.

По-перше, суттєво знижено залежність від російських енергоносіїв. І хоча можливе (але не гарантоване) зниження ціни на газ може спровокувати тимчасову зворотну динаміку, обсяги закупівель вже ніколи не повернуться ані до 50-52 млрд кубів (обсяги 2007-2008 рр), ані навіть до скромних 40 млрд, передбачених контрактами 2009 року. Поступове сповзання з російської газової голки, скоріше за все, буде незворотнім. Російський газ перестане бути головним чинником забезпечення енергоспоживання України.

По-друге, Росія вже ніколи не сприйматися бізнесом в якості надійного і передбачуваного торговельного партнера. 25% втрат у взаємній торгівлі з РФ не буде компенсоване повністю, хоча деякі санкції будуть зняті. Як наслідок, Росія вже не відновить в осяжній перспективі місця головного торгового партнера Україна, яке вона тримала чотири останні роки. Навіть без асоціації Євросоюз вже за підсумками 2013 року стане найбільшим торговельним партнером України і, високоймовірно, триматиме цю позицію й надалі.

Але найголовніше – суспільство відчуло смак до єдності, стратегічного компромісу та спільної ідеї, побачило реальність і вартість об’єднання навколо зрозумілої, реалістичної і привабливої мети.

Єднання навколо спільної візії - європейського майбутнього України – стане стрижнем будь-якого життєздатного проекту нової України: після Януковича та його химерного «золотого віку».