"Корпоративність" - нова релігія чи діагноз?

Розвинені західні корпорації велику увагу приділяють корпоративній культурі. Вітчизняні фірми, схоже, теж вирішили не відставати. Але у що, насправді, перетворюється це прагнення?

Українські компанії, ввійшовши в еру ринкової економіки, активно калькують методи роботи у своїх досвідченіших західних колег. Однак, як зазвичай у нас виходить, копіюють в основному негатив, при цьому не забуваючи додати власного «колориту». В результаті звичайна організація взаємовідносин між співробітниками практично перетворюється у нову релігію…

Щоб переконатись у цьому варто спробувати влаштуватись на певну роботу, бажано в торгівельній чи банківській сферах (адже саме там корпоративності приділяють найбільшу увагу). При цьому вакансія – абсолютно не важлива, адже на таких фірмах «дух корпоративності та братерства» повинен відчуватися від вантажника до директора.

Претендента прощупують на предмет лояльності до «нової віри» вже на етапі анкетування. Наприклад, зовсім не варто дивуватися запитанням, на зразок: «Що таке гроші?», «Що таке щастя?», «Що б ви зробили якби стали мільйонером?» і тому подібне, адже, з ваших відповідей, звичайно ж, будуть зроблені дуже ґрунтовні висновки стосовно вашої профпридатності.

Потім відбувається сповідь з пастирями… ой, перепрошую, я мав на увазі співбесіду з менеджерами-керівниками або з комерційним директором. До речі, від сповіді це мало чим відрізняється. Уявіть собі безперервний обстріл питаннями: «Ваша головна мрія в житті», «Ким ви себе бачите за рік?», «А за три роки?», «А за десять років?», «Назвіть ваші позитивні якості», «Назвіть ваші негативні якості», і так далі… При цьому відповідати потрібно швидко, чітко і без запинок. Складається враження, що людина, яка претендує на посаду – це такий собі ходячий робот, у якого все вже давно заплановано наперед: в 22 роки – закінчення вузу і перша робота; в 25 - менеджер середньої ланки; в 26 – одруження; в 27 – перша дитина; в 28 – керівник над менеджерами середньої ланки і так далі по кар’єрних східцях… в 50 – перший внук; в 70 – смерть. Звичайно, це один з найоптимістичніших планів на життя. Однак, схоже саме про такі етапи думає роботодавець, задаючи такі безглузді запитання. Хоча, ніде правди діти, саме по схожому життєвому розпорядку і живуть або бажають жити більшість українців. А далі менеджер по персоналу вам суворо зазначить, що робота у них понаднормова (мовляв, спробуй тільки щось на це відповісти, ти безробітний і знай своє місце). А потім, почне розповідати про те, яка чудова у них фірма, скільки років вона уже на українському ринку, які у них чудові умови праці і взагалі обіцятиме рай на землі.

І ось, нарешті, після проходження чистилища-співбесіди, ви опиняєтесь власне в тому раю, тобто на роботі (звичайно за умови, що підходите усім численним критеріям відбору). І ось тут власне починається справжнє «навернення». Як правило, головним натхненником корпоративних відносин на підприємстві є спеціально навчений менеджер по персоналу. Це такий собі жрець – одне із завдань якого забезпечити поклоніння головним божествам - директорові та власникам фірми. Дивно, але насправді, всі такі, здавалося б, застарілі методи впливу, все ж таки діють. І все більше працівників починає вірити у вище призначення своєї компанії, і того, що вона робить. Люди, які просто перепродують товар, починають ставитись до цього, як до надважливої життєвої місії. Вони впевнені, що без їхнього прального порошку чи упаковки напівфабрикатів людство не зможе існувати і, що немає нічого більш важливого ніж їхня робота. Звичайно такі люди дуже вигідні для керівництва, можливо, і для компанії загалом. Тож, цю їхню віру активно розвивають та заохочують влаштовуючи різного роду тренінги, семінари, корпоративи. Такі заходи дуже часто нагадують зібрання якоїсь нелегальної секти. Іде постійне зомбування: «Робота понад усе», «Ми повинні більше продавати»,  «Ми справжня сім’я». А якщо тільки хтось заїкнеться про відпустку чи вихідний, то одразу на нього обрушується обурений подив начальників та колег: «Як можна думати про себе, коли ми ще не виконали планів компанії», «Ми повинні думати про подальший розвиток фірми, а не про свої особисті справи». Таким чином, перебуваючи постійно в такому середовищі, деякі люди піддаються на масовий гіпноз, з часом, починають змінюватись, і робота, дійсно, стає головним заняттям у житті. Однак, на такій роботі, як і в кожній секті, людей насправді використовують, а діставши максимальну вигоду, просто викидають. Дуже часто, тільки після звільнення з фірми людина починає «виліковуватись» і нарешті розуміти всю безглуздість свого становища на попередній роботі, адже зарплата у наших роботодавців аж ніяк не відповідає їхнім вимогам - весь свій час присвячувати роботі. Тож і виходить, що взаємовигідна співпраця двох рівноправних партнерів, яка є у розвинутих країнах, у нас перетворилася у відносини пана і наймита.

Насамкінець, хочеться тільки нагадати шановним роботодавцям, та й іншим людям, які підчепили вірус «корпоративності», що у західних країнах, до стандартів яких ми прагнемо наблизитися, люди аж ніяк не працюють понаднормово, у нашому розумінні. І там вважається НОРМАЛЬНИМ піти з роботи тоді, коли робочий день закінчився. І це НОРМАЛЬНО, вимагати від керівника додаткову оплату за понаднормові години. Звичайно, ці країни ішли до цього віками. Але ж і нам зараз, для досягнення нормальних умов праці, не потрібно штурмувати Бастилію, чи організовувати буржуазні революції. Достатньо влаштувати невеличку революцію в своїх головах. І не жити по заздалегідь наміченому і насадженому нам плану, який придуманий хворим суспільством та різними «креативними» людьми, котрим це вигідно.