Чи врятує Діма Яковлєв українську демократію?

Демократія не може працювати, коли контроль за політичним процесом з боку громадян відсутній як такий.

Ім'я Діми Яковлєва ознаменувало початок чергового загострення відносин між США та Росією. І мало кому з українських та російських читачів про Діму Яковлєва і історію його смерті відомо більше, ніж зі скупих інформаційних повідомлень про російського хлопчика, який був всиновлений громадянами США і загинув з вини прийомного батька від гіпертермії. Публічну увагу ця історія, яка трапилася у США ще в 2008 році, привернула до себе в кінці 2012 року, коли стала приводом для ухвалення так званого закону Діми Яковлєва, який забороняє американським громадянам усиновлювати російських дітей. Депутати Держдуми не знайшли більш підходящого приводу і використали історію смерті дитини у дипломатичних іграх у відповідь на ухвалений сенатом "закон Магнітського". При цьому громадськості історія загибелі Діми Яковлєва подавалась у спрощеному та антиамериканському світлі в силу дипломатичних та ідеологічних протиріч, які існують між росіянами та американцями. Натомість реальні, а не вигадані першопричини цієї, без сумніву, трагічної історії виглядають досить повчальними не тільки в контексті можливої появи аналогічного законопроекту в Україні, але й в глобальному масштабі політичних трансформації та демократизації українського суспільства.     

Смертельно небезпечна безпечність  

Діма Яковлєв загинув від гіпертермії 8 липня 2008 року. Його прийомний батько, Маєлз Харрісон, випадково залишив його в автомобілі, на стоянці біля свого офісу. Дитина загинула від перегрівання внутрішніх органів, провівши в автомобілі 9 годин, коли на вулиці стояла спека 32 градуси за Цельсієм. Маєлза Харрісона у ході судового розгляду справи було виправдано у зв'язку з відсутністю складу злочину.

Ця історія виходить за межі повсякденного життя простого українця, однак є типовою для США, де кожного року трапляється 15-25 подібних випадків. Кожен з цих 15-25 випадків трагічний по-своєму, але відбуваються вони приблизно за одним сценарієм. Один з батьків залишає дитину, яка задрімала у дитячому кріслі, на задньому сидінні, зачиняє авто і йде у своїх справах. Під дією сонячних променів температура всередині авто піднімається до критично небезпечного рівня, а дитина, яка залишається в там, потрапляє у смертельну пастку.

Американці – законослухняна нація. Успіх американської демократії пояснюється багатьма політологами саме через високий рівень правової культури американських громадян, для яких закон – норма поведінки. Однак смерті дітей від гіпертермії не в останню чергу трапляються саме через американську законослухняність. Річ у тім, що до 90-х років, коли в США, з метою підвищення безпеки перевезення дітей, не було ухвалено закон про дитячі крісла, які повинні розміщуватись на задньому сидінні, статистика дитячої смертності від гіпертермії було практично нульовою.

Розміщення дитячих крісел на задньому сидінні, спина до спини, значно посилює ризик не помітити дитину в салоні авто, коли один з батьків надто заклопотаний повсякденними справами. Банальна заклопотаність, помножена на законослухняність, стає причиною дитячої смерті.

Американці вигадали декілька варіантів боротьби з цією проблемою. Навіть адаптували космічні інновації, щоб убезпечити батьків від фатальної забудькуватості, та все дарма. Маркетингові дослідження показали, що більшість американців не будуть використовувати сенсори, які сигналізують про те, що дитина залишилась в авто, бо впевнені в тому, що з ними подібна ситуація ніколи не трапиться. Наївна безпечність перемогла здоровий раціоналізм.

Хвороби української демократії

Пригоди української демократії – це історія десятиліть розчарувань і захоплень, перемог та поразок, які поступово перетворюють “не найкращу форму правління” в лайку. Візантійське прагнення месії, помножене на синдром пострадянського паразитизму, до непізнаваності спотворило суть істинного народовладдя, яке передбачає самоврядування та захист власних інтересів поміж інших зацікавлених груп, з яких складається суспільство.

Суспільство втомилося від перманентних політичних криз, які знищують і без того крихку довіру до політиків та державних інститутів. Воно розчарувалося в ефективності демократичних процедур та механізмів, які жодним чином не впливають ані на матеріальне становище, ані на персональне наповнення правлячого класу. Політики живуть у паралельній реальності і спускаються з політичного олімпу тільки напередодні чергових виборів. Передвиборчі обіцянки з кожною електоральною кампанією стають все більш примітивними, і їм не вірять навіть школярі. І так протягом майже 22 років.

Між класом правлячих і підкорених – прірва. І, здається, від цього їм однаково добре. Бо у кожного є виправдання, чому ми погано живемо і хто в цьому винен. Суспільство засуджує аморальних політиків, яким байдуже до народу. Політики звинувачують народ в апатії, яка унеможливлює будь-які позитивні починання. І всі разом, потайки, мріють про революцію, яка і політиків-корупціонерів поганою мітлою змете і народ з-під гніту звільнить. От тільки коли вона почнеться – ніхто не знає. Опозиціонери сподіваються, що народ зубожіє до такого рівня, коли вже буде несила терпіти. Народ очікує появи справжнього лідера, який зможе трансформувати вимоги у конкретний план дій, з яким можна буде йти на барикади. І ніхто персонально не може цього змінити. Не має змоги, часу, та й потреби.

Демократія не може працювати, коли контроль за політичним процесом з боку громадян відсутній як такий. Бо хоча й за своєю суттю є опосередкованим результатом політичної боротьби, тільки суспільство може забезпечити необхідні умови для подальшого “виживання” демократичних стандартів. Політики, якими б моральними чи аморальними вони не були, будуть красти доти, доки їх не битимуть за це по руках. І бажано не один раз в 5 років.

І тут виникає головне питання. А чому українці так безвідповідально ставляться до власних громадянських обов’язків? Що заважає кожному з нас бути не пасивним спостерігачем, а активно діючим громадянином?

Чи не наївна безпечність і віра в те, що з нами ніколи не трапиться чогось поганого? Чи не наївне сподівання “мо’ минеться”?

Демократія – це не гарне слово, це інструмент, за допомогою якого можна убезпечити усіх нас від сваволі чиновників та правоохоронних органів, повернути справедливі суди та забезпечити дотримання всіх обов’язків, які взяла на себе держава. Але для того, щоб демократичні процедури та механізми працювали, потрібна одна умова – активний громадянин, який розуміє, що вкрадені з будівництва дороги гроші обертаються тисячами ДТП, в яких можуть постраждати його рідні і він сам. Коли мова заходить про приватний, а не суспільний інтерес, поведінка, як правило, істотно змінюється.

Мені не хотілось би розмірковувати про те, наскільки відмінною була б поведінка опозиційних депутатів, коли засуджували Тимошенко, якби вони діяли за принципом – якщо її посадять – завтра це зроблять зі мною. Можливо, вони діяли саме за таким принципом. Очевидним натомість виглядає той факт, що опозиційні політики першими повинні демонструвати ефективність демократичних процедур, бо тільки вони можуть зробити їх владою в сучасних політичних умовах.

Безпечність та віра в те, що зі мною такого не станеться, вбиває тисячі дітей не тільки у США. Всі громадяни зацікавлені в тому, щоб закони працювали, бо якщо вони не працюють, тоді ніхто не застрахований від податкового тиску, катувань у стінах міліції та несправедливих судових рішень.