Про отару, пастухів та вовків. Етюд за результатами парламентської кампанії 2012

У мене є мрія (с) Н. Королевська

Я страшенно зрадів, коли вперше почув новину про можливість обнулення списків опозиційними партіями. Зрадів не тому, що вірив у правильність чи доцільність такої поведінки. Перше відчуття такої перспективи було ірраціональним. Але радісним. Бо вперше за останні 8 років в лавах опозиції з’явились люди, які, як мені здалось, здатні на вчинок. Вчинок, який не вкладається в раціональні моделі поведінки українських політиків. Правда радість моя була короткою. Одразу ж, коли з’явилась інформація про те, що лідерам опозиції необхідно обговорити таку можливість, стало очевидним, що ніхто з них не готовий іти на такий крок. І справа не в грошах, чи правовій основі. Справа у готовності зробити вчинок. Яценюк, Тягнибок та Кличко, якими б різно шерстними не були по своїй людській та політичній природі, не готові йти до кінця. І в цьому трагедія української політики. Бо коли вперше заговорили про те, що Янукович збирається повернути конституцію зразка 1996 року багато скептиків теж говорили про нелегітимність такого кроку. І де ці скептики зараз? І нехай правники та конституціоналісти до сліз сперечаються про правомірність такого рішення, а В.Ф. уже 2 рік спокійно править країною. Оце вчинок. Нехай нелегітимний, позаконституційний, але вчинок. І скільки б аргументів не наводили поважні журналісти та скептики, що мовляв перспективи обнулення туманні, бо партія влади знову надурить всіх і її буде зверху, я не згоден. Чому президент так довго уникав публічних зустрічей та заяв? Чи він не готувався до більш радикального сценарію, заповнюючи головні майдани великих міст бронетехнікою в ніч виборів? Чи ви повірили, що ми просто святкували день визволення України? З маленьких тактичних кроків можна прослідкувати стратегію партії влади. І якщо скласти цю мозаїку, то стає помітно, що партія влади і не така монолітна (бо навіщо тоді практично кожен приближений олігарх намагався створити собі підконтрольну групу депутатів), і більше не має електоральної підтримки навіть в базових регіонах, попри намагання деяких «відомих політологів» їй цю підтримку намалювати. Але я зовсім не про це. Я ж все-таки про вчинок. Януковича не люблять громадяни цієї країни. Не люблять, але поважають. Наші експерти марно намагаються нав'язати громадськості думку про те, що українці прагнуть сильної руки. Вони сплутали поняття, як це часто буває. Дослідження останніх 10 років яскраво демонструють, що і на Сході, і на Заході українці прагнуть демократії, а не автократії. Просто пошук сильної руки – це пошук політиків, які здатні на вчинок. Серед опозиціонерів таких одиниці, і вони сьогодні не диктують правила гри. І це трагедія. Бо ці вибори вкотре продемонстрували всю ефемерність народовладдя, і вкотре дискредитували поняття демократії, яке в народі поступово перетворюється на лайку. Раціональне «аби не гірше», за яке всі лають всіх і вся в Україні, вкотре перемогло. А це означає, що все те, чого нам так хотілося позбутися, залишається. Даруйте, науковці, в тому числі політологи, дуже обачно ставляться до такого роду узагальнень. А й справді, мабуть, не всім ця країна не подобається. Є в ній прошарок, який зацікавлений у збережені такої ситуації. Одним словом, аби не гірше, а там дивись і 2015 не за горами, знову вибори, от тоді і повоюємо. От тільки радості така перспектива мені зовсім не дарує. Бо мені здається, що з пастухами, які не готові вбивати вовків, а думають, що краще їх просто час від часу відганяти, наше стадо (читай суспільство), як і самих пастухів, чекає не зовсім радісна перспектива.