Сандармох: «Не вбивайте один одного!»

Життя кожного з нас – це вогник, який задмухнути дуже просто. Хоча нікому не хочеться в це вірити. Ю.А. Дмитрієв

На початку минулого століття, коли в СРСР панував суцільний хаос, коли все працювало за одним механізмом, машина тоталітарного правління не могла давати збоїв: або зараз ти, або згодом тебе. Неможливо було вільно дихнути навіть в суспільстві, де всі одне одного знали. До того часу можна застосувати вираз: «крок вправо, крок вліво - розстріл». Хтось, може, і робив якісь кроки, та, по-перше, йти було нікуди, а по-друге, карати було ні за що. Жоден селянин чи простий робітник не міг завдати жодної шкоди тогочасному політичному режиму, «Старший Брат» слідкував за всіма. Конституція 1936 року проголошувала свободу особистості, але ж на практиці тоталітарний режим придушував будь-які прояви свободи. Парадоксально, але держава знищувала власний народ, коли просто забирали людей геть із дому. Тоді в повітрі висіло єдине запитання: «За що мене?», на яке багатьом тоді не відповідали.

За 17 років комуністичної влади (з 1921 до 1937 рр.) було заарештовано 3 260 678 в’язнів, розстріляно – 63 526 (кожний 50-й). За 1937-1938 рр. заарештовано 1 575 259 осіб, розстріляно – 681 692 (кожний другий). Цифри шокуючі…

Як це було

2 липня 1937 року – Політбюро ЦК ВКП(б) приймає секретну постанову №П51/94 «Про антирадянські елементи». Після цього Сталін відправляє наркому внутрішніх справ Миколі Єжову і регіональному керівництву партії розпорядження про переслідування «розкуркулених» і «злочинців».

У наказах НКВД вказувалися конкретні цифри: скільки "ворогів народу" має бути виявлено і скільки розстріляно. Згодом "плани" збільшувалися, а керівництво на місцях, намагаючись догодити начальству, ретельно "виконувало і перевиконувало" їх і звітувало "нагору".

Подібні плани отримали також "виправно-трудові табори", в яких утримувалися вже засуджені до різних строків в’язні. Багато хто з них мав невдовзі бути випущений на волю.

У жовтні 1937 року в Соловецький табір особливого призначення прибула комісія — "трійка" — з управління НКВД Ленінградської області. Внаслідок перегляду справ було відібрано групу в’язнів, яких засудили до розстрілу. Масові розстріли на Соловках вирішено не проводити і групу з 1116 засуджених вивезено "на материк". Вони були розстріляні протягом 27 жовтня, 1, 2, 3, 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох неподалік Медвежегорська в Карелії. У ці дні загинуло 1111 в’язнів "першого соловецького етапу".

Про долю розстріляних, обставини їхньої загибелі і виконавців вироків стало відомо лише 1997 року. Тоді ж було виявлено місце масових захоронень і проведений благоустрій меморіального кладовища.

Сандармох –  страшне слово для тисяч людей, які втратили у кривавому урочищі своїх близьких, та для багатьох націй СРСР, які втратили тисячі простих людей: робітників, селян, службовців та видатних майстрів культури, вчених, державних діячів, священнослужителів. Цвіт української нації зав’яв тієї осені: поет-неокласик Микола Зеров, засновник театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники: Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики: академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці: Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, Михайло Павлушков, творець Гідрометеослужби СРСР голандець за походженням професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УРСР Михайло Полоз та ще десятки імен тогочасної еліти суспільства. Скільки відкриттів та творів вони могли б нам подарувати, якби їхнє життя не було так зненацька жорстоко обірване?

З часу тих кривавих подій пройшло 75 років, і 2012-й визнаний роком «Списку Сандармоху». Сьогодні ми просто зобов’язані пам’ятати і відзначати цю скорботну дату. Адже оминути її – означало б не тільки небажання торкатись ще досі кровоточивої рани на тілі народу, але й визнати власне безпам’ятство. Цілком доречно буде згадати одвічну істину: «Без минулого немає майбутнього». Змінити минуле ми не в змозі, але поважати його і берегти в народній пам’яті ми просто зобов’язані. Забувши нашу історію, перестанемо існувати як нація і ніколи не збудуємо щасливого майбутнього, забути свою історію, долю наших предків – для нас тепер не менш тяжкий гріх, ніж здійснювали чекісти в ті роки. Історія йде по колу, а якщо вона повториться – люди знов почнуть знищувати одне одного. Але, може, поки живі предки репресованих, дублю №2 не буде. Проїжджаючи повз захоронення Сандармох, кожен буде задумуватись про цінність людського життя. Головне для нас – знати, пам’ятати і ніколи не повторювати помилок минулого.

Залишається лише надіятись, що свідомі люди сучасного суспільства прислухаються до крику мертвих душ і виконають їхнє останнє мовчазне посмертне прохання: «Тут, в урочищі САНДАРМОХ, місці масових розстрілів з 1934 по 1941 роки вбито більше 7 тисяч ні в чому не винних людей: жителів Карелії, ув’язнених і спец поселенців Белбалтлага, в’язнів Соловецької тюрми. Пам’ятайте про нас, люди! Не вбивайте одне одного!»