Даруй, малий, я не злодійка

Про таких, як я, дехто із корінних киян каже: «Понаїхали». Так. Понаїхали. Із пропискою «Бог-зна-де», червоним дипломом у кишені та купою амбіцій, обґрунтованих і ні. Зазвичай нас називають «понаїхавшими» ті, хто вважає, що ми, провінціали, відбираємо у них роботу, засмічуємо місто та робимо ще багато негарних речей: скрізь фотографуємося, тіснимося у чергах за знижками на одяг тощо. Я не коментуватиму ці стереотипи. Як і те, що почала помічати сміття на вулицях, тріщини в асфальті і хамство у громадському транспорті. Просто іноді приїжджаючи до столиці, я не звертала уваги на це. Київ здавався мені найчистішим, люди найприємнішими, вулиці найширшими, архітектура – найбільш дивовижною. Якісь об’єктивні недоліки помічаєш скрізь, де б не жив постійно. Навіть якщо це буде Нью-Йорк чи Токіо.

Але справа не в дрібних прорахунках. Зрештою, європейським гостям сподобалось. І це не може не радувати. І не в останню чергу тому, що їм є із чим порівняти. А ще тому, що нам є чим привабити. Навіть крім пива та жінок.

Мене зачепив один випадок. І в той момент я зраділа, що туристи/фанати/іноземні гості Києва здебільшого погано знають російську. 

В обід я забігла до гастроному «Хрещатик» скупитися. Через невдале планування магазину довго не могла знайти хлібний відділ. Зрештою, із половиною буханки чорного почала шукати уже касу. Трохи пройшла її, поки чоловік, схожий на охоронця, але в цивільному, настійливо не показав мені дороги. І тут підліток, що проходив повз мене, хлопчик, більше подібний до дівчинки через русяву кучеряву чуприну і повноту (не милу, а неспортивну і від’їдену в закладах швидкого харчування), хлопчик у чорно-рожевих шортах а-ля Гавайї у центрі європейської столиці, так уїдливо-насмішкувато запитав у мене: «Что, хотели украсть хлеб?» Я спочатку розгубилась, потім розгубилась іще більше, а потім образилась, знайшла хлопчика і гарною українською попросила його залишити свої запитання і домисли при собі. Підліток не очікував такого повороту подій. І його приятель, що стояв поруч, також. Я пішла платити за хліб і вже не дочекалась, якими ж там незлими і тихими словами називала мене «нова генерація».

Без перебільшень, думала про «інцидент» увесь кінець дня. 

Чому я, в нормальному одязі і з нормальним запахом, викликала таку реакцію? Тому що пройшла повз касу, притулену незрозуміло де? І чи так само уїдливо колись той хлопчик відповість на запитання випадкового перехожого: «Як пройти до Софії?» (панаєхалі)?

І взагалі. Невже вкрасти хліб – то такий великий гріх? Скажімо, якщо робить це бомж із переходу чи пенсіонер, який левову частку своїх місячних «прибутків» віддає на компослуги та ліки? Їм просто нічого їсти. Вони і вкрали хліб. І хай закидають мене камінням «аналітики», що скажуть: «Сьогодні хліб, а завтра щось більше». Шлях наших можновладців під силу не всім.

Якщо хлопчик такий уїдливо-правильний, він, вочевидь, знає, що красти негарно. А значить, той, хто поцупив буханку хліба, злодій. Тоді як назвати людину, що ненароком привласнила заповідну землю? Або пару мільярдів байдуже у якій валюті? Чи про це із підлітком не говорили в сім’ї, вважаючи його надто малим для глобальних питань? Але ж повинні були розповісти, що негарно голосно обговорювати людей у їхній же присутності, не можна когось у чомусь звинувачувати. Презумпцію невинуватості, даруй, малий, за складне словосполучення, можеш пошукати в інтернатах, як і елементарні правила поведінки, ще ніхто не скасовував.

Дехто може здивуватися, чому я так причепилася до того малого і до того хліба. Але, панове, із таких підлітків із можливими варіаціями у кращий чи гірший бік формується нове покоління. Те, яке платитиме вам пенсії. І якщо воно уже зараз дорікає половиною буханки хліба, то я не даю гарантії, що через десяток років нова генерація охоче розпрощається зі-скількома-там-відсотками відрахувань до ПФ. 

...А хліб у Києві і справді недешевий. Та попри це, сподіваюсь, зможу собі його дозволити і зараз, і в майбутньому. 

Так що даруй, малий, я не злодійка.