«Більше тебе не буде з нами на цій землі…»

Україна поховала Богдана Ступку. Тепер у нас його немає.

А в мене ніколи і не було. Я бачила Майстра тільки в кіно, у «Тарасі Бульбі». У когось лишились спогади про «Білого птаха», ще в когось – про «Вогнем і мечем». А хтось мав щастя бачити гру Богдана Сильвестровича на відстані кількох метрів, у театрі. Киянка тільки 3 тижні, я не мала такої нагоди. І вже не матиму. І навіть зараз не згадаю, чи приїздив Ступка із гастролями до Дніпропетровська, де я жила п’ять років. Та навіть якщо й приїздив, то який уже сенс про це говорити? Я не пішла. Не мала часу чи нагоди, не думала, що його так швидко не стане.

Із питомо українським ім’ям та прізвищем, він був питомо українським актором, збірним образом питомо українських рис – прямоти, запалу, патріотизму. І коли я вийшла із роботи та зайшла у підземний перехід на Майдані, щоб купити квіти та довго обирала між гвоздиками й соняшками, продавець, молодий хлопець, сказав: «Беріть соняшники. Він був справжнім українцем. Усі беруть. Ми сьогодні декілька ваз уже змінили». І так багато людей із квітами я не бачила ніколи. Спочатку на Майдані, потім на станції метро «Хрещатик». Люди йшли і йшли, і їх не ставало менше.

Я була у черзі десь далеко-далеко. На Городецького перекрито рух авто, стоїть багато міліції. І дуже багато журналістів. Людей же просто море. Живе, схвильоване. Ми стояли дуже довго і пересувалися зі швидкістю равликів. Чи то спеціальна комісія, що займалась підготовкою поховання, так спрацювала, чи просто було багато людей, але більшість так і не встигла попрощатися.

Нам лишилося тільки одне – чекати, коли Майстра понесуть в останню путь. І ми чекали. Просто на сонці. Люди прикривались газетами, затулялися квітами – було нестерпно жарко.

Поміж простих смертних проходили Гришко із фарбованим волоссям, стриманий Кириленко, Чапкіс у незмінній жилетці і Богословська, яка стріляла очицями в натовп, вимагаючи уваги до своєї персони. І натовп виявляв увагу – шипів «Відьма».

А потім Ступку понесли. Хлопці із перев’язаними вишитими рушниками руками, як на весіллі. Мимоходом подумалось: наскільки ж треба було любити вишивку, щоб зробити її супровідником найважливіших моментів життя! І смерті…

Люди кидали квіти під ноги процесії. За труною ішов увесь чорний Остап. Більше нікого зі Ступок я не знаю.

Та найзворушливішими у тому всьому були сльози в очах тисяч людей, які прийшли провести Богдана Сильвестровича, і гучні оплески та викрики «Браво!» Браво Вам, Майстре, браво! Ви його заслужили, як ніхто інший.

Бути отак похованим – то найбільше і найпарадоксальніше досягнення життя. Так проводжають тільки героїв…

Я плакала разом з усіма. І тому, що прощалась зі Ступкою, так і не встигнувши з ним познайомитись, і тому, що згадувала похорони свого дідуся. Чимось вони були подібні. Чимось ледь уловимим.

Ступка помер. Але такі люди не відходять у вічність. Він житиме на кадрах кіноплівки і в душах глядачів. Та їхній відхід завжди болючий і дуже ранній…