Опівнічний потік свідомості про мову, майдани й автографи

Говорити про те, що закон доопрацюють, - ще безглуздіше. Це так само, скажімо, як видалити зуб, а потім запропонувати поставити в ньому пломбу.

Сьогодні мені уперше ніяк не хочеться коментувати дії влади, опозиції та усіх політичних тушок (читайте проституток) разом узятих. Мені просто хочеться, щоб на Україну упав дощ зі словників і книжок українською мовою. Він буде корисний усім – і тим, хто її знає, і тим, хто приймає закони про восьму регіональну/державну/всесвітню, не маючи достатньо розумових здібностей для того, щоб вивчити першу.

У який момент людині, що підписує закони, здалося, що і на цьому потрібен автограф? Людині, яка за 24 години встигла покращити репутацію  (якщо це слово доречне у цьому випадку) й остаточно її знищити? А я ж сподівалась, що підпису не буде. Так би наш гарант додав собі пару відсотків у рейтингу серед україномовного населення і навіть здався б героєм. Він – героєм! Смішно, але було б саме так.

Зате так він нарешті захистив населення Луганська, де бідолашних людочок змушували говорити ненависною українською поліцаї з жовто-блакитними нагайками. Пробачте, луганчани! Нарешті ваше конституційне право виконується – ви говорите рідною мовою. Але не ображайтесь, якщо дехто принципово не розумітиме її. Так само, як ви ці 20 років принципово не розуміли нашої мови.

Говорити про те, що нас обманули як сліпих кошенят, уже навіть не смішно і не актуально. «Розводять» українців уже не перше століття. В останні 20 років процес активізувався і досяг апогею в 2004, коли мільйони вийшли на майдани і площі, захищаючи примарні ідеали, що так і лишилися примарними. Надто свіжий біль і надто глибока рана, щоб виходити за примарні ідеали знов. Якщо боротися – то не за свободу слова, віросповідань та іншу дурню. Черговий майдан, боюсь, завершиться криваво та повторить народження російсько-імперського комунізму, коли тисячі, ба, навіть, мільйони доморощених робінгудів забиратимуть у багатих і віддаватимуть бідним. Зараз ми не можемо дозволити собі розкіш мітингувати за мирне небо чи яскраве сонце. Треба виходити проти підвищення пенсійного віку, проти пільг депутатам, проти безлічі податків. Треба весь час бути в опозиції – тільки тоді ти рано чи пізно одержиш владу…

Говорити про те, що закон доопрацюють, - ще безглуздіше. Це так само, скажімо, як видалити зуб, а потім запропонувати поставити в ньому пломбу.

Говорити про те, що комусь вигідно поєднувати новини – цілком доречно. Один мій розумний знайомий сказав про те, що на перспективу важливіше недопущення ЦВК двох політв’язнів до виборів, аніж мовна вакханалія (це вже мій термін). І справді, на одному популярному Інтернет-ресурсі новина про фатальний підпис зібрала понад тисячу коментарів, тоді як повідомлення про мінус два відомих обличчя у списках – тільки сорок.

Ми зараз нагадуємо мені дурних, але багатих – ми розтринькуємо дорогоцінний запал на кухонні розмови про тяжке життя і те, що десь заборонили гей-парад чи Луганську нарешті «дозволили» спілкуватися російською замість того, щоб вимагати славетного «покращення» уже сьогодні. На майданах і в бюлетенях. Ну а дурних… Тому що багато голосів буде за гречку. І ми знаємо, що так воле виявлятися негарно, але любителі гречки на селі блоги на «Кореспонденті» не читають…

Насправді говорити про мову можна довго. Про нещасних українців теж. Але у чому мені нас справді шкода, так це в тому, що вибори без вибору. Я не знаю, у якій клітинці ставити «галочку». Той кричить, що Схід крутий, тому близький Захід. І немає того, який кричав би про те, що треба об’єднуватися. Гаразд, кричать. Але потім зупиняються у районі буфету, прямо як у театрі, і тупо (вибачте за сленг) набивають шлунки, гаманці і всі можливі отвори.

А ось про мову… Можна, я не коментуватиму? Уперше не хочеться.